Iнфантильна сага

Я зліз з зірок. І впав в життя,
Як первісток єдиної науки
Чи справді там я, де цього бажав?!
Чи те бажав, чого би міг збагнути?!
Чи ти і я – це мрія двох?!
Яка опора наша на майбутнє?!
Багато слів, і нуль зірок
І кров моя солодка згусне.

Німий концерт. Це мій естет
Пишу сам те, про що би міг жаліти
Застигли сни, - де хаос, як протест
Це крик душі, знайшовши слід у тиші.
Та власне, чому ж пишу про це…?!
Бо втрати страх мізерний страху жити.

Мій ритм змок. надія механізму
Ростити знову із дитинства малюка
Крізь перший біль, крізь втрату оптимізму
І все ж рости, як вчитель це бажав.
Пізнати в дзеркалі різкий печальний погляд
Такий знайомий – радості до сліз.
В істериці упав, і реготав до болю
Помер, в надії прощення гріха.
Звичайно, - я лиш просто так жартую, -
Я вмер, - щоб полюбити це життя.

Прикрию сором, бо він такий блідий
Це ще не саспенс великої провини.
О, друзі, та не судіть малу дитину
Вона ще й годі нести тягості одна.
Простіть мені дитинство в час приливу,
Де напередодні техногенного прориву
Атрофія для крил і язика.
Не розмовляють й не літають ангели… нема на це потреби.
Роздайте просто кожному по небу...

Прокинься, прокинься!, - цей день лиш для життя.
Узрій, - вагомої фігури роль «творити»
Де ти, безглуздя, сни, зірки, над’-Я*,
…і спадок наш у нашім способі любити.

(*Над-Я – super-Ego Freud’s self-theory)