полохлива

Довгий час, весна не наважувалась прийти до цього краю, але все ж таки час бере своє, і легкими поступами вона надійшла до нас.
Ріка стрімко зкинула з себе зимові пута, і широко розлила свої рукави попід самий берег.
Природа ніби вибухнула….все набирається соком. Дерева злегка кидають своїм гіллям по вітру та німими помахами вітають тебе у новому світі.
Вона сиділа на березі, мочила руки у весняній воді ріки.
На її простому обличчі простежувалась легка посмішка, чорні очі горіли вогнем. Біла сорочка, ліниво сповзла з лівого плеча, і залишила його неприкритим.
Запах, так, так….саме той запах свіжий та невинний, в’їдався  їдким соком у її ніздрі і п’янив.
Тиша…тиша…дзвін води…раптом десь почувся спалах крил якогось птаха, його хтось налякав.
Вона вийняла руки, вони охололи…обернулася назад і побачила його.
-  ты как всегда сидишь здесь, Орися.
- вам  не зрозуміти, тої сили що тримає мене тут.
Чоловік посміхнувся і підійшов ближче до неї та підсів.
-  а что такого особенного в этом всем? Весна, может еще природа. Обьясни.
Орися здійнялася з ніг та подивилась у вічі молодого. Мовчки вона схилилась до землі.
Впила свої пальці у неї та відірвала горстку. Підсівши знов до чоловіка, протягнула руки до нього:
-  а ти не розумієш краси та пісень….такі як ви глухі, ваше серце німе…воно не бачить. Ось бачиш, у мене в руках земля, вона жива, вона породила все, що зараз оточує нас усіх. Тебе…мене…це дерево, кожну птаху. Візьми в руки…
Чоловік протягнув руки до її рук, вона висипала всю землю йому. Легка та вогка вона, відразу наповнила усі лінії його долонь.
- а…как ты, знаешь, что она чувствует или поет…это же земля.
- я просто знаю, бо ми відчуваємо це. Ти зіжми її руками. Нехай вона в’їсться тобі у душу, тоді ти почуєш кожне слово…кожен подих.
- ну….сжал.
- москале, москале…
Чоловік закрив очі та затих на мить:
-  слышу… она…. как-то необычно.
- а ти очей не відкривай, так і сиди…. Воно приємно.
Чоловік посміхнувся і сидів так далі, Орися тихенько нахилилась до нього і поцілувала його в губи.
Відсахнувшись, вона підвелась і побігла.
- что за женщины в этом краю? Непойму….
Він підвівся, вимив руки у протоці річки і пішов до лісу….
Німе обличчя глухого обрію, сирий туман…. Супроводжували його скрізь.
Зайшовши до лісу він відчув, що не один у ньому…і десь здалеку почувся тріскот гілок, та той самий голос:
-  Арсене, - і залився дівочим сміхом.
Він набрав повітря у груди і рушив на зустріч, де він? Звідки?
А в голові усе віддавало – арсене…арсене….
Він біг ніби звір…
І ось, поміж дерев замерехкотіло те саме плече, без сорочки, той запах.
-  Ты здесь?
А вона лиш розсміялась у відповідь і побігла.
Арсен наздогнав Орисю та вхопив за руку…таку маленьку та бліду.
-  зачем ты дразнишься?
- а я не дражнюсь…., - і кинулась до нього.
Які гарячі губи в неї були…так і обпікали його. Він весь зблід та по гарячив. Дика енергія оповила його. Здійнявши на руки дівчину він, пішов.
Вона дивилась йому у вічі. А погляд був таким лукавим, відьомським, не відпускав.
Тут вона на мить припала до вуха його:
-  Арсене….Арсене….
Не витримав, поклав її до землі на свій плащ.
А вона…вона так і пашіла його запахом. Таким чоловічим, таким жаданим.
Коли роса виступає ранком на землю, вона її поглинає…так і він поглинув її усю.
Час ніби зупинився…ліс укрив їх від усіх. Де не де можна було почути полохливу птаху, чи журкотіння води та пронизливе ехо – Арсене…
Все таким прекрасним стало та теплим….легкий димок пари, який йшов від їх тіл, блукав за вітром.
-  ведьма…таких как ты не земля создает.
- а хто?
- я не знаю,не знаю….