Снiгуронька

 Я була пізньою та єдиною  дитиною:

 Мамі за сорок, татові – вже половина віку.

 Із найперших спогадів – свято,

 Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,

 Морозиво і сніг надворі – такі рідні...

 Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –

 Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,

 Серденько пальчиком малювала,

 Тебе чекала...

 Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося

 Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися

 Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,

 а ти не приходив...

 Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,

 не отримавши жодної відповіді.

 В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,

 кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"

 Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі

 заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...

 Ти пах океаном, мабуть Атлантичним, ти пах любистком і житом

 я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків

 Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам

 з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,

 зліпили свою дорогу Снігуроньку...