Найг рша з ус х отруй

Голубонько моя, кожного дня, кожної ночі
Я спроможний помітити лише твої яснії очі
Коханням, жевріючим в часі, я дужче палаю
Поки твої ж почуття випадково не помічаю.
Звісно наївно, але чи можеш мені докоряти
Адже всього лише прагну, ті миті знов мати,
Що змусили мене продовжити жити у русі,
Як жаль, що давно вже пісні не в нашому дусі.
Я кохаю тебе, лебідонько моя сизокрила!..
Аби лише то кохання доленька не згубила!
Не згубить таки… Хоча нехай. Хай і поглине!
Але рядками нетривкої душі до тебе полине.
Надії не маю. Все давно уже диявол забрав!
Се за те, що без страху жадану тебе я обрав
Прощавай, серденько! Вже не б’єшся у грудях...
Мабуть, за те, що кохав тебе необачно на людях.

Прощавай, та залиш щось у собі, моє теплеє серце
Бо кожного разу, як подивлюся в дзеркала скельце
Бачу не себе, а того, хто осмілився тебе не втримати
Дійсно, за тебе, кохану, життя не пожалкую віддати.
Та марно казати, тепер вже маєш, сонце спіймавши,
Промовчати для мене, цим, що ти щаслива сказавши.
Промовчи, не дивись на мене, і посмішку не даруй
Зрозумій вже: ти для мене найгірша з усіх отруй!