Лихо наш хутір спіткало!
Неначе навала біди...
Й сьогодні ятрять мої рани,
А серце журбою болить.
Пече мені груди неспокій:
Ніколи не глянуть мені
На батьківську хату, на обрій,
З дитинства знайомий такий.
Я вже не ступну на стежину
В сріблястій ранковій росі.
Не зможу обняти вербу я,
Цілющої спити води.
Не зможу,бо знищили хутір
Великі вельможі й чини,
Людей залишили у скруті.
Та пам"ять не стерли вони!
...І знов у садок на вечерю
Нас кличе матуся мерщій.
Ось радо всміхається тато
З ослона зі стругом своїм.
На гойдалці вверх я злітаю
І граю у "цурки" з дітьми.
Ось тут я живу й виглядаю
Сестричок своїх і братів.
Та з пам"яті знов виринаю...
Стою серед степу в хлібах,
Приораний хутір шукаю,
Що щез Атлантидою враз.
Це горе мене вже спіткало!
Клекоче душевний надрив,
Зосталась бо я сиротою!
Без бАтьківщини. І без батьків...
..
Лихо наш хут1р сп1ткало...
© Copyright: Саша Моисеенко, 2011
Свидетельство о публикации №111121507844
Свидетельство о публикации №111121507844
Рецензии