Вовчиця i маля

Худа вовчиця забрела в село
Надію мала чимось поживитись.
Але котів, собак там не було,
І горобців, щоб у пилу купатись.

Зненацька хрипке вирвалось виття -
Заскімлила у відповідь дитина.
Ось мертва мати... І живе дитя.
На все село істота ця єдина.

Вовчиця вмить до нього підійшла,
Обнюхала, старанно облизала.
Не вірила, що ще живе знайшла.
Воно щось безтурботно лепетало.

І пальчиками тикало у ніс,
Щасливеньке сміялось від утіхи.
А  личко брудне від солоних сліз
Сіяло сонечком посеред лиха.

Гостреньке личко, випнутий живіт,
Аж світяться прозорі рученята.
Здивовано дивилися у світ
З голодним блиском чорні оченята.

Вовчиця, звісно, темна звірина,
Та навіть та своїм чуттям збагнула,
Що вона в нього на весь світ одна.
Тож обережно за сорочку потягнула.

Лягла в траву, затамувала подих.
Тугі соски, від молока набряклі,
В малого визвали цікавий подив.
І раптом до сосків припали губки спраглі.

Смоктало, захлиналось молоком,
Все тільце від напруження тремтіло.
Затиснутим штовхало кулачком
Худе і волохате самки тіло.

Вовчиця встала і відбігла вбік,
В пилу воно маленьке плазувало.
Від роду йому було мабуть рік,
То що воно маленьке пам'ятало?

Отак жили, вовчиця і маля
В ті дні страшні для неньки України.
Аж поки прихожани йшли здаля,
Не підібрали у селі дитини.

І довго дивувалися вони,
Як вижило воно таке маленьке?
Ще довше із німої сторони
Їм чулося виття вовчиці-неньки.