Удвох

Та невже ми удвох після безміру слів,
опиратися далі несила,
світ у лютій самотності не скам'янів,
жаром первісним світиться тіло.

За високий поріг ти зробив перший крок,
де чекала на щастя роками,
оксамитова ніч склепить очі зірок,
щоби не підглядали за нами.

Закарбую навіки не злічену мить,
що зігнула мене, як стеблину,
і відчую, як зайвий серпанок згорить,
відкриваючи сутність єдину.

Та невже ми удвох після довгих доріг,
у ласкавій безмежності ночі,
поринаю у небом освячений гріх
і нарешті світанку не хочу.


Поэтический перевод авторского текста:Петр Голубков http://www.stihi.ru/avtor/golubkov44

Неужель мы вдвоем, кончен слов беспредел?
Впредь противиться – я не сумела…
В одиночества тьме - мир не окаменел,
Изначальным огнем пышет тело…

Сделал ты первый шаг за порожек с крыльца,
Где так счастья ждала я годами,
Бархатистая ночь звезд прикроет глаза,
Чтоб следить не сумели за нами…

Бесконечный тот миг - зачеканю в гранит…
Он согнул меня, словно лозину…
Я увижу, как лишняя дымка сгорит,
Открывая всю сущность единую…

Неужель мы вдвоем - после долгих лет всех,
В ласке и беспредельности ночи?!.
Погружусь в освященный Вселенною грех,
Наконец, сердце - Утра не хочет…