Василь Стус. Качается вечер обломком ветви

Из сборника "Палимпсесты"

* * *
Качается вечер обломком ветви,
как посох слепого, что тычется в воздух
осенней промозглости. Жалостей грозди
корячатся сонно - а дерево спит.
Качается вечер обломком ветви,
упрямой, как слива, рудою налитой.
О ты всепрощающа и ненасытна,
печалями всеми порыв твой умыт.
Качается вечер обломком ветви,
и синью тяжелой в осеннем пожаре
мой дух хороводит. Закончились дали:
и мир уж не наш - он болваном стоит.
И, пламенем полнясь, дорога кипит.
Взялась пеленою - подъятые кроны
обрушат всю душу в бездны полона,
и памятью — вечер обломком ветви.
И солнце твое над зенитом кипит.
Тугой горизонт исказился от злобы
вечных упреков. Спрятаться чтобы
покаяться! (Господи, силы дай жить!)
Скажи, что дорога готова. Что спит
душа, в смертельном вертясь урагане
высоких сближений. На сердца экране
Качается вечер обломком ветви.
Качается вечер обломком ветви,
словно он сам разругался с собою.
Теперь, ты, заика, ступай за водою
(и тихо подслушай: вселенная ль спит?)
Вселенной не спится, она шевелится, во-
рушится, в бока бита крепко
памяти мороком. Слышится эхо,
шагов — то сияние, Господи, то — торжество:
надежд, потерь и сближений, и сна-
ряжений себя в позабытье, в дочасье.
Качается ветка, а солнце — не гаснет
играет латунью пожарищ сосна.
Как долго мы кружим — над миром и под
клочьями туч, под багровою льдиной 
намерений наших. Господи, с ними
пусть породнится поверивший род,
тот самый, что тихо взирает на твердь —
железа, пластмассы, стекла и бетона.
Песню найду, подберу к ее тону
шелковый голос (достойно отпеть).
Черный и вспаханный путь закипит,
нет ничего — от прадавней дороги.
Дай пораженья высокого, Боже!
Качается вольно обломок ветви.

* * *
Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть,
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою — обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
і згадкою — вечора зламана віть.
І сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?).
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб —
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку — од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.