Звертаю увагу, неначе дорога – на ніч,
на вкопану тишу, де вилите ‘я’ вигасає –
у дзеркалі дише і вчиться всміхатись мені,
розгадує рухи – повільні й невільні навзаєм.
‘Я’ – дивиться твердо, мов тесля із метром на гріб,
в долоні спливає, що тінь поглинає щетинну.
Де вражень замало – там світла із ґноту нагріб –
хай ви_каже, теє – де срібло густе і дитинне.
У_я_во – звивайся, витончуй мене – до глибин,
прикушених губ у, накрадених потайки, кпинах.
На світ виривайся зі жмутку цих стін і причин
без думки стрункої, без права – ліпитися з глини.
Увага, мов ґава, дозбирує ґнотне пшоно
і я, наче поле – німію – зливаюся з тінню.
Лиш очі тремкі на дзеркально-відлуннім панно
себе видають за оголене серця коріння.
21 Жовтня 2011
Дзеркальний попiл
© Copyright: Юрий Лазирко, 2011
Свидетельство о публикации №111102106877
Свидетельство о публикации №111102106877
Рецензии