“ти сидиш і читаєш, я ж, наче тин, стою
між мовчанням і словом.
словом, немає спасу”
Ніка Новікова
Вірю в ірій – у рану відкриту на тілі грози,
у непевність руки, голод кулі на відстані ласій.
Я збираю тебе у відлунні жаскому коси
і травою тремчу, не вникаючи в дихання часу.
А мені не цвісти... словом – леготом звірених губ,
тих непройдених фраз – не торкатися і не минати.
Ескадрони-рядки – відчадушний загін-душегуб –
переходить убрід легеневу залеглість кімнати.
Скоро вікна навхрест. Знята осінь, неначе з хреста,
ледь припавши – засне, мов маля при вже виссаних персах.
І вороння зими – вітром збілені душі в листах,
що мороз описав, принесуть на списах Боже серце.
20 Жовтня 2011
З криницi свiтла
© Copyright: Юрий Лазирко, 2011
Свидетельство о публикации №111102006959
Свидетельство о публикации №111102006959
Рецензии