***

Кривава сметана розлита по небу під час заходу сонця,
Хтось хапає солодкі миті, розплітаючі коси.
У вікні стоїть задуха,
спітніле тіло кричить від думок про осінь,
можливо,
їй ніколи не буде досить...

Сіда на вікно і похльобує холодну темінь,
кавова гуща нашепоче чужі таємниці,
Одне є питання: скільки років накинути зверху,
аби можна було її торкатись.
Сховай нашу близість у цій тиші сонячного диму,
що наскрізь випалює наші легені.
Кидаймо палити,
бо від того нікому не буде легше...
Нас не врятує армагедон,
бо кінця ніхто не передбачив.

Моя неддоторкана, складаємо гімни про почуття,
Чи стала я сенсом твого буття,
чи просто встала з твого ліжка
(попередньо лежачи поряд),
вкритого мільярдами відмерлих клітин
наших тіл?
На жаль, канонічно доходить кінця,
моя реалізованість
і творить знущацькі закони,
де початок нової ери не так далеко,
як здається ученим.

Кривава сметана розлита по небу під час заходу сонця,
і ніколи мені тебе не буде досить...
це точно...

12.10.11