Тихо в полi

Тихо в полі

Тихо в полі, тихо й на душі,
Засміялись верби тихо у ночі,
І щебече літо, грають колоски.
І у небо рветься, сотні світляків,
Затуляють серце, спокій на душі,
І від пісні мило, мило на душі.
Розлетілись пахощі квіти польові,
І у серці радості більше ніж завжди,
Так заграй сопілочкою тихо у ночі.
Мовчазні дерева колихає вітер,
Поле заридає і сплесне росою,
Але сльози ллються прямо у долоні.
Прорізаючи тіло промені ясні,
Зогріває серце і летить до всіх,
І шалена праця настигає всіх.
Косарі на полі долі посідали,
Говорило тіло сміло колихало,
Бо на серці туга, знову проникала.
Де та матір впала, батька закопали,
Може десь далеко за тими туманами,
Спочиває тіло, що журбу пізнало?
А махнув рукою ще плигає кров,
Дам усі зусилля, говорило поле,
Вітром замітало.
Косарі додолу голови хилили,
Сльози закипіли за життя коротке,
А земля тримала всі болючі рани.
На ногах стояло не давало впасти,
Батьківщина мила спокій весь забрала,
Лиш за себе сміла слово утримати.
І роки далекі сльози проливало,
Грало серце грало, злістю зачіпало,
Але клич матусі не забуло серце.
І тоді летіло все у тиху хату,
Де всі мрії разом не давали спати,
А лиш поле грало міцно із думками.
І хилився вітер, зарікався знову,
Що зламати вербу,
Не зуміє словом.
А вона ридала і просила в поля,
Щоб ділився силою і могутнім словом,
Але вірне поле, мовчазне ставало.
Не змогло давати силу деревцю,
І тому ридало, тихо затихало,
Говорило, смертю поєднає нас з тобою природа.
З неба рушив дощ,
Налякав громаду,
Всі тікали в хату, спочину шукати.
Загуділо серце, вербу обламало,
Але поле сильне утриматись сміло,
Але дощ холодний колоски мочив.
Біль і всю тривогу,
Дарувало сонце,
Вітер у повазі колихав берези.
Так і залишились,
Мирно жити в полі,
Та береза в полі скинула гіллям.
Все собі ввібрала,
Зажили ті рани,
З вітром одружилась та уся природа.
Але більш немала,
Спокою у серці,
Поле, поле грало завжди з колосками.
І дитя проворне бігало по ньому,
І шукало, кликало, матінку додому,
Тільки поле чуло, як воно ридало.
Матір закопали у глибоку яму,
Перестало битись серденько німе,
І дитя кидалось не могло дістатись до землі рукою.
Сльози витирали, косарі мовчали,
Поле закричало не змогло терпіти,
Крики молоді.
Не боліло серце просто завмирало,
Не гуділо тіло вже не переймалось,
Бо і матір, батька, закопали в яму.
Тихо було в полі, тихо й на душі,
Засміялись верби тихо у ночі,
Щебетало літо, грались колоски.