Де ти, доле, озовися?

В багрянім уборі сонце догорає,
У осінню пору вже не зігріває.
Бо прийшла пора від віку пророча:
Коли сонце догора, любов світить в очі.
Бо світло любові повік всюдисуще,
Бо світло любові повік невмируще.
І світить і гріє, і душу голубить,
Аж серденько мліє, якщо кого любить.
Убралася, як до шлюбу калина в багрянець.
Прийшла пора твоя люба, а де ж твій обранець?
Жде дівчина свою долю, давно дожидає.
Уже серп пройшовся полем, а долі не має.
Де ти забарилась, де ти ходиш, доле?
Вже й туман розлився і поле вже голе.
Місяць опівночі по небу гуляє,
А дівочі очі туман виїдає.
Ой тумани, тумани, густії тумани,
Ви, як ті улани, завдаєте рани.
Верніте тумани мого чорнобривого,
Бо він не обмане, бо він не зрадливий.
Поки ще краса моя не зів'яла,
Поки смерті ще коса мене не забрала.
Де ти, де ти доле, де ти, озовися,
Де ти, мій соколе, поскоріш вернися.
За тобою плачу, я і дні, і ночі,
Вже й світу не бачу, виплакала очі.
Знайди, Боже долю, молодій дівчині.
Дай їй щастя вволю, бо літа не спиниш.
Швидко пролітають ті літа дівочі,
Тому і вінчає їх осінь пророча.
Швидко відлітає й осінь золота,
Тому й поспішає відгулять свята.
Щедро пригощає за щедрим столом,
Та ще й причащає добірним вином.
Засипає молодих золотим багрянцем,
І єднає руки їх в листопаднім танці.
Пошли, Боже, тій дівчині щасливую долю,
Бо вона, як та калина, дозріла у полі.

09.10.2003
Любов Павлюченко


Рецензии