Мовчання-моя маленька любов

Ось-ось…
набралось немало,
немало…
Мовчання — моя маленька любов.
Ні казкою, ні пером —
трактор життя,
перпендикуляр лекала.

Обернусь у попіл —
і всі подумають: попіл.
Але всі знають те, що і я:
жар і холод, вітер і траву
відчуваю — Воно!
Воно — твого серця павутинка,
пахне сонцем та вином.
У темному і прохолодному —
добрий вовк — мертвий вовк.
А літо — короткочасний мінімум —
не віре.
Не віре.

Хвилі — на берег, берег — за лінію.
Моя риба ще в океані.
Плоди доспіли,
п’яні квіти розляглися по саду —
і радіють собі...

Бачу, бачу...
У-у-у… украли,
украли.
А-а-а… не вгадали,
не вгадали.
— Смішні люди.
А я думав — ні.
А я думав — знаю.
Знаю:
за минулим — майбутнє встик,
як хмари за хмарами - примара,
примара,...

А зірка була —
була —
і упала.
А друга чекала,
чекала і…
забула.
І я
вже не пам’ятаю, що снилось,
а що було наяву.
І те, що забуто назавжди,
не згадається мені вже.

Вже.
Куняє туман над хатами,
толока душі —
камінь —
виходить.
Виходить — він мій, цей темний ліс слів,
калорія пустоти, монстр лаконічності.

Назріває,
назріває
зміна подій —
випробування одноманітністю.
Пояснення — через порівнювання
до подібності з дійсністю.

Пора, пора
з тортами на таран —
меню, призначена дата.
Десь-тут,
десь-тут
заховалась змія у траву,
закохалась війна у солдата.

Така, така
церемонія міри —
пісня птеродактиля.

Мій дифірамб — ботаніка, тінь міражів,
амфібія моралі —
імені “Без слів”.
Клаптики почуття — на вітер,
як горобців,
літерами — об лід.
Я — інвалід платонічності.
Ні співчуття,
ні ліки.

Під дротами дощу
наші вулиці розминулися —
птахи і пір’я
розійшлися навіки.
Особисте — особливе,
очевидне — дійсно:
моя маленька любов — остання.
Чорне ліжко зазіхає на моє тіло
сном.

Всюди природа,
всюди.
Навіть зараз
здичавіли думи бо її,
чим більше — тим більше...
Дим обціловує стирню —
лапає лапами.
Розгубились губи, мов гриби.
Витягаю слова із горла —
наче гирі якісь невидимі.
Язикаті липухи
розставили нагороди,
очікуючи слідуючого.

Може, хтось буде червоніти. А так
- в повному розумінні:
про все і ні про що, по-різному.
Все сказане — залишається закономірно.

Зняті штори,
тюлі,
стікла...
В голі вікна залітає листя,
сніг.

А-у-у,
а-у-у...
Замерзаю, замерзаю...
Шматок площини — моя необхідність.
Одне за одне — пір’я за перо.

Осінь, до побачення.
- Все одно.
Око в око —
здається мені:
ускладнення в полон —
волаючий напризволяще.
Будьмо!
Будьмо! Обставини — без “ознак”,
на краще.
Легше перекреслити,
перш ніж зізнатись.

Гра — на правила,
вага — на зміст.
На цьому світі — всі співучасники.
Увага?
Увага — без призначення.

Вечір компенсує ніч —
зображення без причини
підкралось,
зашкалює,
як куля —
зі всіх сторін органічна.
Лежить, трупом витягнулась —
анафема світла
сіє по душі ікла.

Пишу — освідчуюсь.
Відповідь у відповідь —
ні пройти,
ні проїхати.
Просто — нікуди.
Нікуди діти.
Смішні,
смішні,
пристосовані до тяжіння.
Замуровані в стіну неба
по вік.
Що ближньому:
праву щоку — чи фігу?
Так чи інакше —
продовження до закінчення.
Там, де хліб — там і сіль.

Я — 36,6!
Створений для тебе,
тобі відданий.
Вийми або прийми!?
Не ліпиться,
не ліпиться...

Залишаюсь без сліду —
білим по білому.

Земля моя, земля —
куби,
кілометри,
гектари... Обіймає,
обіймає.
Дякую і пробач.
Моя маленька любов — Зима.

Але всі знають те, що і я.

Зійшлось,
співпало —
не зважаючи.
Все минає — Вперед!

Я — Поет!

Коли, якщо не відразу —
правду з автора
паузами.
Моя Маленька
пройшла,
розтанула.

— Серед степу широкого…
— І мене…

/2000р.