Звездопад любви

Прозаические миниатюры на украинском языке               


Серпень. Літо догоряє золотою зіркою на синьому небосхилі, залишаючи по собі яскраві спогади.. Сонце, немов літо, закочується за обрій. Серпневий спекотний день повільно згасає. Його світле сяйво, поступово набираючи рожевих відтінків, ніжно торкається маленьких хмаринок, які зупинилися серед неба і стоять нерухомо, ніби розглядаючи неозорі степові простори…
Сутінки легенькими хвилями накочуються на степ. Вони беруть у полон своїх синіх прохолодних обіймів невеличке село і зелену долину з маленькою річечкою, яка ледь тече і тихо шепоче щось собі у травах.
Верхівки високих верб на степовому смарагдовому видноколі палахкотять рожевим полум’ям дивовижних свічок.
Чиста, прозора, немов джерельна  вода тиша огортає все навколо, опановує село, степ і долину. Тільки чути клекіт лелеки, який , немов хазяїн коло своєї хати, діловито походжає біля річечки, шукаючи собі поживу.
Я вдивляюсь у далекі небосхили, намагаючись побачити вечірню зорю – першу зірочку, яка має спалахнути яскравою цяткою у височині. На згадку йде шевченківське:

                Зоре моя вечірняя,
                Зійди над горою…
                Розкажи, як за горою
                Сонечко сідає,
                Як у Дніпра веселочка
                Воду позичає.

                Як широка сокорина
                Віти розпустила...
                А над самою водою
                Верба похилилась…


І ось нарешті з’явилася вечірня зоря. Вона привітно посміхнулась всім і замерехтіла-запалала ясним вогником на небі. Почало сутеніти. Обрії швидко втрачали свої фарби, згортаючи неповторну яскраву денну палітру. Я стояв, як зачарований, і не міг відвести очей від потемнілого  неба, бо тепер там, як у велетенському природному театрі відбувалася чудова, захоплююча зміна декорацій. Останні рожеві відблиски швидко танули у височині, небо набирало чорних барв. Одна за одною загорялись срібними
ліхтариками зірочки, утворюючи зоряно – сріблясте павутиння безмежних стежинок.
Зорі у степу були такі великі і водночас такі близькі, що здавалося ніби кінці зоряної сріблястої павутини стежинок звисають до самої Землі. Дивишся угору і думаєш: ось вона, чарівна мить. Тільки стань на зоряну стежинку, тільки зроби крок до зірок -  всі шляхи Всесвіту вмить відкриються перед тобою. Зоряні  стежки прямують у  небесний вир, вливаючись у величезну небесну ріку, яка тече у вічність часу і  яка неозора у просторі. І назва цієї ріки – Чумацький шлях.  Простягнувся він до далеких Галактик, у невідоме…
Срібно – золотаві   зорі падають у серпні. Якщо побачити таку зірку, то можна загадати будь-яке бажання і воно неодмінно здійсниться.
Я хочу побачити, як падають зорі. Це – дивовижне видовище….
І ось, нарешті, одна зірочка якось дивно затремтіла і зрушила з місця. Чудова мить – до когось, мабуть, прийшло справжнє кохання, зародилася чиясь добра мрія, або… померла гарна людина. Так кажуть… Та небо не перестає  мене дивувати. Поряд із зірочкою, що розпочала свій останній політ на нічному небосхилі, почала рухатися інша срібна цяточка. Тепер вже дві зорі, як два небесних серця, летіли у темній безодні неба. Вони летіли майже торкаючись одне одного…Згодом я побачив на небі, як деякі зорі теж зрушили з місця, розпочавши свій останній політ. Починався справжній зорепад, зоряний дощ.  Кінці срібних стежинок, які торкалися Землі, почали розсипатися і щезати.
Було сумно, наче закривався шлях у далекий Всесвіт, та я стояв і не зводив очей з двох зірочок, які летіли поруч  у суцільному зорепаді. Нарешті, не досягнувши земних берегів, зорі майже одночасно згасли, мабуть згорівши остаточно, розсипавшись на уламки маленьких срібних сердець. Може вони потрапили на Землю? Як би я хотів знайти ці  сріблясті шматочки і зберегти їх біля самого свого серця, зберегти як символ великого і сильного кохання, яке буває на Землі , як кажуть поети, один раз на тисячу років. Я згадав високі поетичні слова:

                Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
                лиш приходить подібне кохання.
                В день такий розцвітає весна на землі
                І земля убирається зрання..

                Дише тихо і легко в синяву вона,
                простягає до зір свої руки...
                В день такий на землі розцвітає весна
                і тремтить од солодкої муки...

Велике і сильне кохання буває тоді, коли одна людина, не уявляє свого життя без іншої, коли лебідь, залишившись без вірної подруги, підіймається у небесну височину, складає крила і каменем падає донизу… Символ великого кохання - політ двох зірочок у небесному зорепаді, які не могли існувати одна без одної. Дві зорі – це єдине, неподільне сяйво великої любові.
 Життя сповнено змісту, коли живеш для рідної, коханої людини, коли два серця палають єдиним почуттям, коли кохаєш до нестями…  Якщо кохаєш усім серцем і душею – то здається ти здатен прихилити небо і дістати для коханої людини срібно – золотаві  зорі, ті – які, мов сльози по щокам, котяться безкрайніми небосхилами останнього літнього місяця – серпня… Та  ці зорі згоряють у зорепадах любові не марно. Вони у своєму польоті зігрівають одна одну, дарують усьому світові дивовижне, неповторне сяйво великої і вічної любові, показуючи приклад великого кохання…