Польова стор я. Вес нн й ранок

      Гарно в полі весіннього ранку....
      Золоті хмари, зіткані з павутиння ранкової мрії пестять тендітний небосхил, охоплюючи його зі Сходу, прокладають неозорний шлях новонародженому жовтоокому цареві – Сонцю. Тоді під небом світліє земля, мерехтить перловими блисками, переливається прозорістю срібної надії, ковтає тепло нового дня, його пишний розквіт, наче суха пустеля довгоочікувані краплі дощу, і оживає, оживає...  Поступово чорні квадрати земельної площі вкриваються молодою паростю блідно-зеленої травиці, далі – сирими бутонами польових квітів, що вкриваються ніжною росою кожного туманного ранку. І як тільки спускається на землю туман, старий сивий дідок з довгою бородою і косматими бровами, схожий на лісову примару, одразу простягається низом, попід чорними від зимової вологи вітами рідких кущів, копирсається в траві, в’ється попід корінням звіробою, шипшини, вереску, сон-трави, мурави та панської рожи. Йде він тихо, без шепоту і пахощів, щоб не порушити миттєву красу ранкового пробудження польової природи. Кожного року з’являється він, старий сивий дід, щоб пересвідчитися в народженні нового життя і продовженні існування цього світу, а з тим і порадіти за всіх дітей його давнього друга, товариша і матері – Природи.
      Кожного нового ранку в полі розпускають свої привабливі шляпки безліч квітів. Он, зліва, розкривають білі пелюстки ромашки, он, справа, - в’ються блакитні барвінки, нагадуючи собою невеличке озерце, де купається душа великої сили людства, а там, в далекій далині, народжуються маленькі пахучі квіточки, рясно-рясно заповнюють вони собою широку площу землі. І так, мертве поле перетворюється на шедевр художнього мистецтва, витвір справжнього майстра фарб і кистей, який малює життя різними кольорами сонячної веселки. Великий майстер – Природа – розфарбовує землю, щоб вона стала священним місцем народження і притулком одному нестримному, палкому, сміливому і несподіваному явищу, яке народжуються тут, серед весняної природи, серед краси і миру, серед щастя і величі.
      Саме тут прокидаються найтонші струни Поезії...
      На пелюстках весняних квітів, що грайливо пестить сонечко розквітає музика людської душі – Поезія. Це не мавка, це – дівчина-вітер, яка йде босоніж по повітрю, розплескує довгі русяві коси, у які вплетено безліч духмяних рослин, облитих дощовою росою. Її привітливе обличчя світиться духовною гармонією, а рожеві пухкі вуста випромінюють ласкаву щиру посмішку. Вона ступає ніжно, ввічливо хилить голову до землі, дякуючи їй за подароване життя, і з кожним кроком стає все більш непомітною прозорою, іскристою в перламутрових скалках сонця і неба.
      Вона крокує через все поле до людських душ, щоб відродити їхню віру, змусити подивитися на речі інакше і побачити вихід з будь-якої, навіть дуже складної, заплутаної ситуації. Вона непомітно ввійде в кожний дім, обіб’є не один поріг і охопить гострим жаром не одне серце, перш ніж заволодіє світом.
      Поезія зачаровує і розраджує нас, коли доля, здається, відвертається, а темні кутки скверни потроху заполоняють душу. Вона зупиняє нас, коли ми втрачаємо контроль над щастям або втрачаємо голову від успіху, вона покірно звертає нашу увагу на смуту, викликає сльози і співчуття, щоб ми ніколи не забували про велику ціну отриманого нами успіху і про те, що наше щастя може обірватися кожної миті, якщо ми не зможемо жити добром і честю. Поезія завжди літає поряд із закоханими, які наповнюють одне одного своєю присутністю і світлом довгих часів щастя, вона допомагає їм висловитися без слів або знайти потрібні слова для виразу почуттів. Вона відроджує навколишній світ, заквітчує чарівними квітами душу, обрамлює серце найприємнішим відчуттям наближення тепла.
      Гарно в полі весіннього ранку.