Teens. Перше враження, перше кохання..

Він собі нормально жив в університетському містечку. Там в нього був власний будинок. Він належав сім`ї вже дуже давно. Хлопець жив там з двома братами, сестрою і найкращим другом. Він, в університеті, був зіркою. Його компанію поважали і знали, що йому не можна  відмовляти. Він мав усе, чого тільки може хотіти тинейджер. Але його життя змінилося...І не тільки його, а й всієї компанії. Все змінилося з приїздом новенької. Здавалося б – звичайна дівчина, але здатна змінити все...

     Крістен Джонс їхала тим, як їй здавалося "злополучним" автобусом в якийсь приватний вищий навчальний заклад. Батьки відправили її туди, бо хотіли, щоб вона здобула освіту, як вони думали, кращу, ніж в звичайному державному університеті. Дівчині було всього 17-ять років, але вона вже знала, чого хоче від життя. Крістен хотіла бути журналістом. Ще з дитинства вона любила писати, що завгодно про що завгодно!=) Читати дівчина любила не менше, ніж писати.
   В автобусі була тільки Крістен ( ну, ще хіба, що водій!=) ). Вона читала чергову книжку. Нарешті автобус зупинився і водій сказав :
- Крістен Емілі Джонс, дозвольте дати вам маленьку пораду, перш ніж ви вийдете з цього автобуса...
   Дівчина підняла на нього очі і кивнула. Тоді водій продовжив:
- ..., ви не повинні робити те, чого не хочете...Особливо те, що вам кажуть робити інші студенти Елтонського університету.
   Крістен знову кивнула і виходячи з автобуса зі своїми речами
 на прощання кинула : " Дякую за пораду. До побачення!".
   Щойно вона вийшла, автобус поїхав.
   Оскільки дощ не припинявся ще від ранку, а тобто, відколи дівчина виїхала до університету, на неї падали тяжкі холодні краплі осіннього дощу. Але по ній не скажеш, що це хоча б трішки її дратувало.
   Через хвилину під парасолькою до Крістен "сименила" якась жіночка. Вона була маленькою на зріст і худою. Темна одежа спадала аж до котиків. Блондинисте волосся було зібране в низенький хвостик. Яскраві зелені очі були примруженими через погоду.
- Крістен Емілі Джонс?- прочитала блондинка на шпаргалці.
-Угу...- відповіла дівчина.
   Тоді з одежі ( незрозуміло звідки! ) блондинка дістала якісь листки.
- Крістен, я - Джорджія Ермпбелл. Тепер я твоя, ем...класна керівничка...так зрозуміліше! І від тепер будь-які питання, які тебе будуть тривожити, можеш обговорювати зі мною. Тутешні правила  "виживання"... тобі пояснять...новеньких у нас люблять...зірки...Ем...ну, не стіймо під дощем. Ходімо покажу твою кімнату.
   Крістен не сподобалось, що міс Ермпбелл дивилась на неї з жалем і тривогою. Це було так наче хотіла крикнути : "Тікай, поки можеш!". Але згідно правил, професор не могла цього зробити, навіть якби дуже сильно цього хотіла.
- Міс Ермпбелл, ем...я в кімнаті житиму сама?
   Джорджія глянула на дівчину так, наче та збожеволіла.
- Ясно...
   Вони пройшли три корпуси, аж поки професор не сказала :
- Крістен, обережно з тими, хто веде себе так, начебто все тут належить їм...не зли їх...
   Чому навіть професор про студентів з жахом говорить, Крістен зрозуміти аж ніяк не могла.
- Ось твоя кімната…
На дверях висіло три таблички з іменами :
« Лейсі Кроу. Місса Лонг. Крістен Джонс.»
- Далі сама…Ще побачимось…
   Сказавши це професор Ермпбелл розвернулась і пішла. Крістен увійшла всередину. То була досить таки велика кімната. Всередині стояло три ліжка, два письмові столи. Ще було дві книжкові шафи і три звичайні (для одягу). В кутку були двері. Куди вони вели – досить легко здогадатися! Це була ванна кімната. Коли до кімнати увійшла Крістен, одна з дівчат сиділа на ліжку, щось роблячи за своїм ноутбуком. Друга наводила перед дзеркалом макіяж. Але щойно двері скрипнули, обидві синхронно повернули голови в той бік. Опісля декількох хвилин мовчання, Крістен нарешті сказала :
- Привіт, я новенька…ем, професор Ермпбелл сказала, що тутешні правила мені пояснять…О, вибачте…Я – Крістен Джонс. А ви?..
   Дівчина з ноутбуком виглядала на китаянку, хоча хто ж їх там на Сході розрізнить? Вона першою й заговорила :
- Комбава!
Крістен відповіла :
- Конітіва!
«Хакерша» усміхнулась і продовжила :
- Я японка. Мене звуть Місса Лонг,мені 17. Ти одразу на другий курс, чи як?
  Крістен кивнула і повернула голову в сторону, вочевидь до Лейсі. Та усміхнулась і сказала :
- Я тутешня. Ну, ти зрозуміла. Ем,…мене звуть Лейсі Кроу. Мені теж 17. А, щодо правил виживання в цьому місці, то вони досить легкі. Але Місса тобі краще пояснить!..О!Може ти нам про себе щось розповіси?
   Джонс не думала, що Місса і Лейсі сприймуть її нормально, а не як «книжкового хробака». Але виявилося, що Місса «починаючий» хакер, а Лейсі пише власну книгу. Щодо зовнішності, то ці троє змахували на «Ангелів Чарлі» : чорна, біла і руда.
   Місса мала коротко стрижене смоляне чорне волосся і темні очі. Одягалась, як нормальна сучасна дівчина. Щоправда, без мобільного і навушників з кімнати не виходила.
   Лейсі була блондинкою із сірими очима. Зазвичай носила високий «кінський» хвіст. Спідниць в неї майже не було. А для того, щоб підкреслювати свою індивідуальність – принципово ніколи не одягала на себе, щоб то не було, рожевий колір.
   У Крістен було довге руде волосся і блакитні, мов небо, очі. Вона одягалась, як така собі «чемна дівчинка».
   Що ж, ці троє вжилися нормально.
   Все було добре, але Крістен турбувалась щодо наступного дня. Їй доведеться представлятися кожному професору, половині університету і витримувати всі ці погляди на собі. Саме через це дівчина заснула під ранок.
   А ось і він, власною персоною – ранок. Місса, як і завше, прокинулась швидше за всіх. Почувши шурхіт, проснулась і Лейсі. Лишень Крістен спала, наче вбита.
- Крістен, в тебе попереду дуже тяжкий день, тому…ПРОКИДАЙСЯ!!! 
   Будила дівчину Лейсі. Ну-с, в блондинки свої методи, але хм…ефективні!
   Щойно Крістен почула це, сіла на ліжку і сонним, трохи захрипши після сну, голосом пробуркотіла :
- Де війна почалась?
   Місса хіхікнула,одягла куртку по топу і вийшла з кімнати, перед тим кинувши Крістен, яка знову валялась на подушці :
- Через 10 хвилин біля сходів!
   Аж через хвилину до дівчини дійшло, що японка пояснюватиме правила виживання в Елтонському університеті. Одягнулась Крістен, як завжди, перше, що потрапило в шафі під руку, було на ній. Тоді то були широкі чорні штани і чорний топ з червоними візерунками. Волосся прибрала у високий хвіст. Зазвичай волосся в неї було розпущене, але чомусь вона вирішила зробити так…
- Отже так, Крістен, зараз я поясню тобі тільки найважливіше, решту потім, гаразд?-Джонс кивнула, тому Місса продовжила.-У кожного тут є своє кодове ім’я…ну, псевдонім. Я, на приклад, -  Хлої, або Корі. Кому, як подобається. Яке в тебе кодове ім'я?
- Ну,…в мене його немає…
- Крістен, подумай! Якесь, яке тобі подобається.
- Тоді,…Ран!Це можливо?
- Ран?Лотос?Ну,…до такого ще ніхто не додумувався, тому можна. І ще, Ран, називай мене при всіх кодовим ім’ям, гаразд? І, на заняттях, коли будуть питати, як тебе звати, скажи просто «Ран». Угу?
- Угу!-кивнула у відповідь Крістен.-А, ну Лейсі…?
- Лейсі?!О, ну вона – Ліана.
- Ясно…
- О, і коли дійдемо,я тобі ще дещо розповім, о.к.?
   Крістен знову кивнула…Хвилин через 5 вони проходили повз групу людей. Місса пояснила :
- Це частина наших зірок. Запам’ятай, ніколи не говори до них, якщо самі не заговорили першими, а якщо кажуть щось зробити, не огризайся, а виконуй.
   В тій групі стояв один хлопець. Він був високим, красивим. Здавався дуже міцним і сильним. В нього було русяве не дуже, але все ж довге, волосся і сині глибокі очі, в яких читалась таємниця. Хлопець прослідкував очима за новенькою, але так нічого й не сказав. Будь якого іншого дня, з будь якої іншої новенької, вони б посміялися, але того дня побачивши її, він просто не зміг сміятися. Хлопцю перехопило дух, хоча виду так і не подав. Не було його сміху, то не було й сміху компанії.
   Місса дещо помітила і прошепотіла Крістен :
- Знаєш, хто щойно за тобою дивився?-Джонс похитала головою, а Лонг відповіла на незадане запитання.-Лауренц. Це звісно ж його кодове ім’я, але тут він мегастар!
- І що?- скептично відповіла дівчина.
   Місса явно не могла зрозуміти ставлення Крістен до красеня. Але все ж таки вирішила, що це не її справа…
   Пізніше, коли вони увійшли до аудиторії Джонс сильно здивувалась – у такій великій будівлі були на диво малі класи. Повсюди були зайняті практично всі місця.
   Під кінець дня у Крістен було заняття у професора Ермпбелл. Тоді блондинка була одягнена в коротку міні-спідничку і коротенький топ, що відкривав усе до « не хочу»!=)
- О! Ви прийшли!Відрекомендуйтеся будь ласка.
  Джорджія чомусь дуже сильно переживала за Джонс. Але та достатньо добре протрималась ввесь день, тому вже була більш в собі впевнена і відповіла :
- Ран.
   Професор Ермпбелл ледь помітно з полегшенням зітхнула. Ніхто не помічав, що саме зараз зірка університету придивляється до дівчини. Сперши голову на руку він змірював поглядом новеньку.
   Єдине вільне місце було біля нього. Професор Ермпбелл з острахом запитала в хлопця :
- Лауренц, можна Ран сяде біля тебе? Місць більше…
- Можна!
   Крістен підняла очі на, як їй здалось, нахабу. І раптом впізнала вранішнього незнайомця, що проводив її поглядом. Джонс здавалося, що така зовнішність по жахливі несправедливості дісталася нахабному «Нарцису». Кожен її крок проводжувався поглядами половини аудиторії. Інша половина вдивлялась в усміхнене обличчя Лауренца, очікуючи, що ж він робитиме далі…? Коли Крістен сіла поруч він сказав :
- Ну і чого ви всі повитріщалися?! Відвернулись і не слухаєте!
   Усі, навіть інші зірки слухняно відвернулися і зайнялися своїми справами. За це Джонс була трохи вдячна хлопцю, але це значило, що він хоче з нею поговорити. Оскільки вона на це настроєна не була, в нього так нічого й не вийшло…
- То, значить – Ран? Хм…А, як нас насправді звати?
  Тоді Джонс повернулась до нього і відповіла:
- Вас – не знаю. Та й не вельми цікаво, якщо чесно!
   На обличчі Лауренца промайнула тінь злості, але миттєво зникла.
- Хм…дівчинко, ти хоч розумієш з ким зараз розмовляєш?
- Ну,… ні! Але мені НЕ-ЦІ-КА-ВО!!! Відстань…
   Того дня Крістен Джонс стала першою дівчиною, яка дала відпір зірці. Лауренц був дуже здивований тим, що Джонс була такою…такою. Він переживав нові , ще незнайомі йому відчуття і переживання. І це його забавляло, дратувало і найгірше – насторожувало! Лауренца цікавило, за які такі заслуги дівчина з ним так поводиться…
   До кімнати, Крістен йшла разом з Лейсі. Міссі потрібно було терміново з кимось зустрітися, тому повинна була піти. Щоправда, так і не уточнила з ким все-таки їй потрібно було побачитись!=)
- Ліано, а чому тут не задають домашніх завдань? А деяких учнів, як я помітила взагалі бояться…куди тільки дивиться директор?..
   Лейсі була дуже обережною, тому почувши за майбутнім поворотом чиєсь дихання і шурхіт зупинилась сама і зупинила Крістен своєю рукою. Одразу за тим поворотом знаходилась їхня кімната. Ліана підвищила голос :
- Хто тут?
   Вони почули сміх. Крістен здалося,що вона вже десь його чула, але так і не могла зрозуміти, кому він належав…Аж тут з-за повороту в розвалочку вийшов Лауренц.
- Ліана і Місса Лонг…Чи краще…Лейсі Кроу і Хлої? Ахаха!
   Лейсі з неприхованим жахом дивилась на хлопця.
- Ліано…
- Ні, можеш більше не грати. Називай мене звичайним іменем.
   Тут заговорив Лауренц :
- Ран, чому твого імені немає на дверях?
- А з чого ти взяв, що я не Місса?
- З цього!-він показав триособисті справи студентів.
   Це були :
Лейсі *Ліана* Кроу, Місса *Хлої-Корі* Лонг, .?. *Ран* .?. .
- Чому твого імені ніде немає?
   Лауренц злився. Точніше, намагався витягнути з них інформацію. Хоча, що ж там було витягувати? Крістен сама була в шоці, коли побачила, що її ім’я зашифроване!На обличчі Лейсі виступили краплі холодного поту. Вона наче була прибита «відкриттям» Лауренца, і тільки через деякий час, все ж змогла проговорити :
- Ран,тут є одне правило…ну,…коли тебе розсекречує зірка ти повинен підчинятися їй, чи йому, щоб не вилетіти з Елтонського університету…
- Цілком вірно!-підтвердив Лауренц.-Тому, Лейсі, як звуть Ран насправді?
- Не скажу!
  Він скрипнув зубами, підійшов ближче до дівчат і запитав ще раз :
- Я не розчув імені, Лейсі. Повтори-но!
- А, де ж «будь ласка»?-запитала Крістен.-Дурні у вас в університеті правила!
   Лейсі через силу викрикнула йому в обличчя :
- Не скажу!
  В ту ж мить він вдарив її по обличчю. Лейсі впала на землю і почала плакати.
- Можеш збирати речі…
- Стій!
   І Лейсі, і Лауренц були здивовані. Він повернувся до Крістен і сказав:
- Слухаю?
   Джонс через силу і огиду видавила з себе :
- Давай домовимося…
   Його все ще цікавило її відношення, тому він відповів :
- Давай так…Я більше не запитуватиму про ім’я і таке інше. Але твоя подруга в університеті залишиться тільки за умови, що ти переїдеш до мене. Іде?
- Нащо я тобі здалась?
- Іде?-перепитав, випробовуючи Крістен, Лауренц.
   Дівчина кивнула, в знак згоди. Він обернувся і вже дійшовши до повороту, ледь до них повернувся і сказав :
- Мені раніше ніколи не давали відпір…Стало цікаво…
   А, тоді він пішов. Того дня його взяла. Один-один, якщо точніше!
   Того вечора Крістен ночувала вже у Лауренцовому будинку. За те, що вона погодилась, хлопець пообіцяв, що «забуде» їхні імена.
   Як здавалося, спали усі в домі, але – ні! Крістен сиділа на підвіконні своєї теперішньої кімнати і вдивлялась в зірки, місяць, пропливаючі сірі хмари… Раптом в двері кімнати постукала, і всередину увійшов Лауренц, що теж не спав тієї ночі.
- Можна?-запитав пошепки він.
Крістен хмикнула:
- Невже, якщо я скажу «ні», це щось змінить?
- Звідки набралося стільки сарказму в такому прекрасному створінні…?
- Перестань! Я цього не люблю…
   Хлопець підійшов до неї. Тоді, виглянув у вікно і прошепотів їй на вухо :
- То,розкажи, що ти любиш…
   «БАЦ!!!» – Крістен врізала йому ляпаса. Та ще й якого! А тоді сказала:
- Мінімальна відстань від мене до тебе і навпаки 2 метри!
   Лауренц пішов з кімнати нічого не зробивши і нічого не сказавши. Він все ще не міг зрозуміти, чому Крістен не така, як інші дівчата. Раніше в Елтонському університеті не було жодної такої, яка могла б йому відмовити. Флірт і все таке, ніколи його не підводило!Аж поки не з’явилась вона…Грішним ділом він навіть подумав, що Джонс любить «дівчаток», але це б помічалося по її характеру, відношенню до світу. Тому, це виключалося. Лауренц на цьому добре знався, саме через це й хотів получити бажане…
   Крістен Джонс не хотіла близьких взаємин. Одного разу вона вже «попеклась» і тому більше не бажала відчувати той самий біль – втрата і образа – жахливий коктейль! Її серце зжималося від німого болю щорозу, коли проте згадувала. Ось і тепер…Лауренц нагадав Крістен про те все, що вона мала, і як багато втратила в цьому житті…
   Дівчина так і заснула на підвіконні. Зранку вона потягнулась і перевернулась на інший бік. Як їй здалось, то після такого – щонайменше повинна була добряче гримнутись, впавши на холодну й тверду (нажаль) підлогу! Але натомість дівчина відчула, що лежить на подушці, що звичайно її не мало здивувало. Отже Джонс була на ліжку. Але, виникло питання – яким таким чудом дівчина там опинилась?! Оскільки склерозом Крістен ніколи не страждала, а як переходила з підвіконня до ліжка, то залишалась тільки одна думка – хтось їй «допоміг» тут опинитися! Хтось постукав у двері. Джонс пробуркотіла сонним голосом :
- Хто там?
- Це я,-сказав зайшовши Лауренц,-ем…ти того,…обережніше наступного разу…Я тебе переніс на ліжко …і…вибач за вчорашнє…
   На коридорі почувся гуркіт. Це була сестра Лауренца, тутешня «заучка», яка випустила стос своїх книг. Вочевидь вперше в житті почула від брата слово «вибач». Від цього Крістен в кінець прокинулась. Вибігла в коридор так, щоб не доторкнутися до хлопця, і сказала :
- Давай допоможу!
- Ні-ні,…я сама…-почала відмовлятись дівчина під пильним взором брата.
- Я К…кхм…Ран! А ти?
- А я – Джолла!
- Джолла? Хм…цікаве ім’я!
- Дякую за книги, і до речі перша пара через п’ятнадцять хвилин!
- Ой!
   Крістен повернулась до своєї кімнати. Вона не помітила, що Лауренц сидить на кріслі і чекає, коли закінчиться, як на нього, «вся ця маячня»! Підійшла до шафи і почала переодягатися. Точніше зняла кофту від піжами і одягла блузку. Знову те, що першим потрапило під руку!ХД
- Це що за такий метод поводження?..
   Лауренц явно глузував. Щоправда, в душі кричав сам на себе! Крічтен зашарілась, мов маків цвіт і відповіла на запитання :
- Вибач, я тебе не помітила…
- Нічого, продовжуй…
- Вийди з кімнати, будь ласка.
   Побачивши, що Джонс явно не настроєна жартувати, Лауренц вийшов і приперся з іншого боку до дверей кімнати. Йому здалося, що та, яка б на нього сердилась не сказала б «будь ласка», а лесбіянка не зашарілася б. Що так пом’якшило відносини? Можливо, та незначна послуга. Подумаєш, врятував від пари трійки синців! А може ще щось? Але сам хлопець за собою хороших справ більше зроду не пам’ятав.
   Насправді – нічого не змінилося. Як все було, так все і залишалося. Крістен не хотіла бачити залицянь Лауренца, але куди від них подінешся? Тому, вона вирішила зіграти для нього, а потім кинути. Так, як кинули її саму колись. В алхімії це зветься – Закон Рівноцінного Обміну. Щось отримати щось, потрібно віддати щось рівноцінне взамін. Крістен хотіла забути біль шляхом передавання його іншому. Але переграла, і їй стало ще гірше, аніж було до того…
   Ран і Лауренц разом йшли до навчального корпусу. Всі, кого вони зустрічали по дорозі проводжали їх різноманітними поглядами. Деякі дівчата дивилися на Джонс із заздрістю, інші навпаки – з жалем. Хлопці…а власне, що хлопці? Як завжди – витріщали очі і розвішували вуха-локатори!
- То твоє справжнє ім’я починається на літеру «К»?
   Лауренц намагався хоча б якось підтримати (створити) розмову з дівчиною. Але щось таки в нього не виходило…
- Ам…А яку ти музику любиш?..
   За останні приблизно десять хвилин він поставив напевне з півсотні запитань, але на жодне з них не почув відповідей. На це хлопець теж не чекав…
- Метал, хард-рок, хардкор-метал, дарквейв…ну, якщо одним словом, то віддаю перевагу стилю рок. Хм…а, з чого ти взяв, що моє ім’я починається на літеру «К»?
- Ти зранку…
- Я закашлялась! Горло болить…трішки…кх-кхе!
   Лауренц про себе посміхнувся. Йому здавалось, що в цього може бути майбутнє…
   Їм на зустріч йшла професор Ермпбелл. Побачивши, що Крістен сміється разом з Лауренцом випустила з рук явно важкий матеріал для першого курсу. Крістен, цього разу разом із зіркою, підбігла до Джорджії.
- Ми вам допоможемо…-сказав він.
   Професор почувши таке, ледь на той світ не відправилась! Як таке міг сказати Лауренц?! Сам  ЛАУРЕНЦ!!! 
   Минуло два місяці… На Крістен вже почали менше витріщатися. Дівчина перестала бути «новим обличчям» в університеті. Щоправда, тепер на неї дивилися по іншій причині – вони з Лауренцом завжди були разом. Були чутки, що вони зустрічаються, і навіть, що хочуть одружитися. Але, все було набагато простіше…Є така закономірність – пробувши певний час в зачиненому просторі, починаєш звикати й навіть любити своє оточення. Лауренц, зрештою, почав подобатись Крістен. Оскільки їхні кімнати знаходилися поруч, хлопець щоночі приходив до неї. Вони говорили…просто говорили. Якщо бути відвертим, то рано чи пізно це таки може дати плоди. Лауренц покохав Ран. Вона відкрила в ньому раніше ним незвідані почуття і емоції. Тепер для нього не існувало нічого дорожчого за неї. Йому здавалося, що навіть його власне життя втратило будь-яку ціну!
   Це була чергова ніч…Вони вдвох в черговий раз сиділи на ліжку і говорили ні про що. Аж поки, Крістен не запитала :
- Як тебе звуть? Ти зрозумів, про що я!
- Хм…ну,…Вільям Лоренс.
- Тепер зрозуміло звідки взявся Лауренц!
   Тоді хлопець подивився їй прямо в очі і сказав :
- Твоя черга!
   Ран не хотіла, але закон алхімії знав і Лауренц. Вони ж її вивчають в цьому дивному приватному університеті.
- Крістен Джонс.
- Я мав рацію!
- В чому це?
- Твоє ім’я…Воно таки починається з літери «К»!
- А,…ну…так. Хіх!
- Дуже красиве ім’я…доречі…
   Лауренц почав нахилятися до Ран. Дівчина мимоволі теж почала нахилятися до нього…Відстань між їхніми губами була вже такою маленькою…Коли Крістен різко відхилилась, опанувавши себе, і сказала :
- Це нічого не значить!..
   Насправді, для неї «це» розплющило очі на істину – вона його кохає…
- К…Ран!
   Місса розмовляла з Крістен, а коли підійшов Лауренц перекрутила ім’я подруги.
- К…Ран?-запитав він в Місси.
   Крістен стало ніяково, тому вона відповіла за подругу :
- Кран, в дівчачій вбиральні, барахлить. По крайній мірі, так було зранку!
- О! Ясно…
   Лауренцу дуже хотілося, щоб усі знали про те, що ледь не сталося вночі. Але, ще більше хлопцю хотілося, щоб «це» таки сталося. А, якщо про це дізнаються всі,то усі його шанси і надії підуть з молотка!
   Довший час вони практично не розмовляли. І хлопець розумів, що Крістен потрібен час. Хоча, Лауренцу здавалося, що вона таки ще більше похолоділа до нього…Сама ж Джонс не знала, що їй робити. А, щодо того, що так і не сталося…Серце дівчині казало : «Так! Інакше й неможе бути!» – а, з іншого боку розум її напутствував : «Ні! Це знову квіти , поцілунки,а потім – страждання і думки про самогубство!..»
   Ніби, й те, й інше мало рацію…Але все ж таки…
   Півріччя доходило кінця. Незабаром повинні були розпочатися зимові канікули.
   Грудень видався холодним. Фонтан на університетському подвір’ї вже замерз. Повсюди лежав білий холодний сніг, якому раділи всі студенти. У аудиторіях, опісля перерв, був справжнісінький потоп! Студенти з вулиці, після «сніжок» і тому подібного, приносили з собою, а точніше на собі кочегури снігу!..
   Це був кінець місяця. А якщо бути докінця точним, то це був останній день навчання. Вони сиділи в аудиторії професора Ермпбелл, яка щойно «прибрала» потоп. Звісно, як і у всіх нормальних навчальних закладах, в останній день навчання перед канікулами, ніхто вже нічогісінько не робив! Джорджія складала список тих, хто вирішив залишитися на зимові канікули в університеті. Сама вона таких «сміливців» не розуміла. І дійсно, що робити на зимових канікулах в університетському містечку, де по-суті найбільшим визначним місцем є сам Елтонський університет?
   Нарешті дійшла черга й до Джонс.
- Ран?
   Джорджія вважала, що дівчина не з тією компанією зв’язалась, але нічого не казала. Присутність Крістен серед «зірок» йшла на користь всім. Наприклад у так званих «зірок» виховання нарешті піднялося з нуля, нарешті вони перестали трощити власність університету і слухати викладачів.
- Я…
- Залишайся…буде весело…-як можна демонстративніш шепнув їй на вухо Лауренц.
   А дівчина начебто втратила на мить голову повторила за ним, хоча планувала сказати зовсім інше :
- …залишаюсь…
   Проблема заключалась в тому, що усі професора на вихідні (канікули в даному випадку) розтікалися, хто куди може. А основним для них всіх було одне – чим дальше від Елтонського університету, тим безпечніше для життя! Але, що дивувало ще більше, то це те, що маючи вже повну владу, коли хоч якось , але не прижимають викладачі, зірки роз’їжджаються по домам! Та й взагалі, в університетському містечку завжди на канікули залишалося дуже мало людей. Тоді там залишилось : двоє студентів четвертого курсу (старшокурсники), п’ятеро з третього курсу,четверо з другого і один студент, а точніше студентка першого курсу. Першокусницею була Джолла. А щодо другокурсників, то ними були :
Лауренц, Ран, Ліана і Хлої.
   Другий день канікул…Можна було шепотіти на першому поверсі, а почують тебе аж на п’ятому! Ну не так чітко, як на третьому, але все ж! з самого ранку Крістен не хотіла вставати, але її розбудили… Хтосьдуже набридливо барабанив у її двері.
- Лауренц, йди до біса, зараз канікули!
- А це не Лауренц!-почувся з-за дверей дівчачий голос.
   Це були Місса і Лейсі. З-за дверей виглядала Джолла. Чомусь лице Лоренс молодшої було схвильованим. Джолла, начебто нагадувала Крістен про щось, що могло статися по вині Джонс.
- О!Дівчата…хм…А, де ж ця падляка Лауренц,що будить мене щоранку в жахливо ранній час?
   Вони усі разом розсміялися.
- Джолло, а де твій браттелло?
- Не знаю, я до нього заходила і навіть шукала, його ніде немає!
   Крістен одразу згдала те, що ніяк не могла згадати дивлячись на Джоллу. А саме, дівчина згадла свою останню розмову з Лауренцом, що відбулася ввечері за день до того.
- Крістен, я ж просто…
- Ні!
- Чому ти мене не хочеш?
- Бо, ти забагато на себе береш…боюь, щоб твої хрупкі кісточки витримали цей тягар.
- Але, Крістен…Кріс, ну пе……..
- Відстань від мене!
   Тоді вона розвернулась і пішла. Лишень почула окремі слова, які хлопець вочевидь озвучував для себе:  «…дах…мотузка…краще…вона…люблю…»
- Крістен, Крістен!!!
   Дівчата, що сиділи поруч з нею, не могли зрозуміти, що ж сталося з Джонс. Вона раптово поблідла і закрила руками обличчя, наче людина у відчаї. Коли змогла говорити, прошепотіла, все ще тримаючи руки на обличчі, закриваючи невидимі сльози від подруг.
- Залиште мене … всі окрім… хоча, ні… усі…
   Дівчата слухняно вийшли не допитуючись, що ж таки з нею сталось. Щойно вони вийшли за двері, Крістен різко піднялась з ліжка, і тоді пішла одягнутись. Тоді, Джонс стала біля вікна і чекала, поки подруги не вийдуть з будівлі. Щойно всі троє вийшли в напрямку гуртожитку, Крістен кинулась до дверей. А тоді, побігла в коридор і почала носитись по будинку і шукати його. Тільки тепер до неї дійшло, що насправді значили обривки тих слів, що вона почула від Лауренца…
- Лауренц! Лауренц! Лауренц!
   Дівчина закрила двері до чергової порожньої кімнати і збиралась бігти дальше, коли зіштовхнулоь з, як їй здалося – стінкою. Цією стінкою виявився Лауренц, що не дивно з його то накачаною фігурою!
   Крістен впала б, якби не те, що зробив хлопець, а саме – підловив її «на льоту».
- Ти чого?- не зрозумів він.
- Лауренц…
   Промовивши це Джонс, зморгнувши сльзи, обняла його, а тоді затараторила:
- Пробач! Пробач! Пробач!..
- Пробачив! Я зрозумів, про що ти говорила…Що ж…Вирішуй все сама…коли будеш готова, скажи,…я чекатиму…
   Так вони простояли хвилин зо п’ять. Поки він не промовив :
- Правила ічнують, щоб їх порушувати?
- Ти про що?- незрозуміла Ран.
- Про два метри!..
   Крістен відскочила від нього, наче на неї кип’яток полився. А тоді, хоч і не хотіла цього робити сказала :
- Ні!
   І втекла. Втекла, залишивши хлопця роздумувати над тим, що сталося, і який він все-таки придурок, зіпсувати такий момент!..
   Крістен прибігла до своєї кімнати і, припершись до дверей, намагалась зрозуміти, що ж з нею сталося. Для чого вона почала ламати свої ж власні стереотипи? Чому раптом почала підпускати до себе «чужих» людей?..
   Минуло декілька днів, допоки Крістен не наважилась знову поговорити з Лауренцом.
- Лауренц!..
- Так, Кріс?- обернувся він на поклик.
- Послухай, не підкажеш, хто тут директор?
- Д-дивно, що ти питаєш…
- Я…я хочу перевестись назад до Кембріджу, тому я вже й написала відмову від навчання. То, де ти кажеш, кабінет директора?
- Крістен, розумієш…директор…Залишся ще на трішки, будь ласка!
- Лауренц, чому ти не хочеш мені казати?! Від того, що ти проситимеш, нічогісінько не зміниться…поясни мені…
- Якщо залишишся, то поясню!
   Що ж, і справді, без підпису дирекції цей папірчик нічогісінько  не значив. Але, все ж, Крістен не могла зрозуміти, чому Лауренц не хотів їй казати, де і хто директор. Якщо це була спроба втримати її в університеті – марно старався! Такою вже вона була дівчина, якщо щось вирішила, то вже не поступиться! Але Вільям навіть не хотів пояснювати. Ввесь час відмовлявся чимось на кшталт : «Потім…Не зараз!...Якщо сказав, то потім поясню…», або ж просто одразу ж переводив мову на щось інше…
   Це був перший день навчання. Другий курс сидів в аудиторії їхнього ж декана – професора Ермпбелл. Коли увійшла сама Джорджія, всі побачили поруч з нею чорняву дівчину. В неї було смоляно-чорне волосся, надзвичайно яскраві блакитні очі навколо з чорною райдужкою, можливо то були лінзи, а може й дійсно її колір очей, але дивилося це все страшненько, весь її одяг був чорним. Навіть тіні і блиск для губ були чорними. Одне з двох, або в неї надзвичайно великий траур, або вона гот. Звісно ж  швидше вірилося в друге. Загалом, підбивши все      «до купи» – видовище жахаюче!
- В мене для вас дві хороші, як на мій погляд, новини…
   Почала, було, професор Ермпбелл, але її перервав Лауренц. Де інде це б , мабуть, здивувало б вчителя, але не в Елтонському університеті – точно! Тут кожен висловлював свою думку, не зважаючи навіть на те, чи комусь вона таки цікава. Кожен робив, що хотів, але звісно ж  в міру допущеного. Нічого «такого» в цьому навчальному закладі не дозволялося.
- Професоре?..
- Ем…так, Лауренце?.. – не зрозуміла спочатку Джорджія.
- Можна мені оголосити одну з них? Ту, якій ви надзвичайно радієте!
   Професор Ермпбелл кивнула в знак згоди. Щоправда, не знала, про яку саме подію йдеться, адже обом була рада.
- Від сьогоднішнього дня, за розпорядженням директора даного навчального закладу, клички скасовуються. З цього моменту всі мають називати один одного виключно справжніми іменами. Щоправда, для деяких студентів зробили вийняток…
   Професор Ермпбелл продовжила замість Лауренца :
- З вашого курсу дозвіл на «несправжні» імена отримали тільки Лауренц, Ран і Джей.
   Десь з середини аудиторії почулися перешіптування. Більшість з них вміщали подібні фрази : « Ну звісно ж, родич директора, його кращий друг і дівчина…Інакше й бути не могло…Я так і знав…Ну чому Лауренц не в мене в «кентах»?...клички скасовують…Чому саме вони???»
   Сказавши це, Лауренц сів на місце, а тоді поглянув багато значущим поглядом на Крістен. Потім так само на Міссу і Лейсі. Шептались геть усі. Лоренс і Джонс винятками не були.
- Лауренце, що це значить?..
   Відвернувши від дівчини голову він через силу відповів на її запитання :
- Тепер ти можеш жити, де собі захочеш…
- Я…
   Почала Крістен, але Лауренц, знову пошепки, її перебив :
- …тепер ти залишишся?
- …при волі, мабуть, залишусь...Віл, постарайся зрозуміти, що я не можу жити в золотій клітці…я не така…
   Тоді, не сказавши ні слова більше, Лауренц підвівся і пішов. Він навіть не звернув уваги на новеньку-гота. Це було йому не притаманним. Крістен не могла зрозуміти, чому він образився. Мабуть, це було б для Джонс найважливішим, якби вона не розрізнила риси обличчя новенької. Дівчина була надзвичайно схожа на подругу дитинства і теперішнього гіршого ворога Крістен. Тоді з роздумів її вивів Джей :
- Ран, що з Лауренцом? Коли він йшов на ньому лиця не було…Ви  посварилися?
- Не знаю, Джей, не знаю…
   Джей став для Крістен хорошим другом. Дівчина розуміла, чому Лауренц віддав перевагу саме йому, як другу. А про те, що вона дівчина Лауренца, Джонс навіть не знала. Ні він, ні вона сама, нікому нічого не розповідали. Навіть Джею.
   І знову з роздумів її вивів присівший поряд хлопець :
- Слухай, дивне в новенької ім’я, ти так не думаєш?
- А?..
- Крістен, ти взагалі мене слухаєш?
- Так, вибач…А, що з ім’ям не так?
- Ти не чула…ясно…слухай піди за ним і поговоріть…
- Джей, як ти не розумієш, я боюся з ним говорити…
- РАН і ДЖЕЙ!!!!-крикнула професор Ермпбелл.-Повтори Джею, як звуть новеньку!
   Професор мабуть чекала, що він відповість, що не розчув, або щось в такому дусі, але хлопець підвівся і запитав:
- Скажу, але можна, щоб Ран пішла з заняття?
- Ні!
- Ну,тоді все рівно скажу…Уенрі Джордан.
- Що?! – викрикнула Джонс.
   Всі дивилися на неї, наче вона щойно побачила щось важливе, але не показала решті. Готка підняла на неї очі і зло-посміхунлась. Тепер в Елтонському університеті була ще одна особа, яка знала справжнє ім’я Крістен.
- Уенрі, займатимеш вільні місця, бо немає такого, де ти зможеш сидіти постійно.
- Гаразд…зараз можна мені сісти з тою, яка мене назвала «що»?
- Ем…але, вона зараз сидить з Джеєм…хіба він поступиться…
   Крістен обдумувала останні події і, як їй здалося, в неї не життя, а суцільна чорна смуга…
- Ран, - прошепотів Джей, - мені йти?
- Вирішуй сам…
- Гаразд…Уенрі, так? Сідай!
   Крістен, покосилась в бік Джея, що відходив до свого звичного місця, і подумала : «Ну ось, він теж образився…».
- Привіт, Кріс… - прошепотіла їй на вухо Уенрі.
   Джонс розуміла, що життя тепер їй не буде, тому нічого не відповіла, чим мимоволі розлютила Джордан.
   Після заняття Крістен попрощалась з Лейсі і Міссою, і пішла до будинку Лауренца. Вона й уявити собі не могла в чому заклечалась відсутність Лауренца на заняттях. Дівчина вже придумала, що скаже йому. Вона вже малювала собі в голові картину : « вона підходить до нього і каже… я тебе люблю…і нехай житиму в золотій клітці, лиш, щоб зі мною там був ти!..він її цілує і вони живуть разом довго і щасливо…». Але, не все так просто… Коли дівчина прийшла до дверей Лауренцового дому побачила в дверях записку, що адресувалась їй. Дівчина розгорнула і почала читати :
«Крістен,
 твої речі вже в кімнаті у твоїх подруг. Тобі більше нічого тут робити. По твоїм словам, мій дім – золота клітка… В такому випадку, нехай ключ, яким я замкнув її з середини загубиться в мотлосі. Я не писатиму банального : На віки твій…бла-бла-бла… Вибач, але я тепер тобі просто скажу :
                Прощай…» 
   Сказати, що ці слова зробили Джонс боляче – не сказати нічого. В неї залишалась надія, що Лауренц всередині. Тому, запхнувши ключ в замок, дівчина старалась відімкнути двері. Але так і не змогла це зробити. Вочевидь він ще й поміняв замок.
   Крістен вдарила кулаком об двері, а тоді пішла ледве стримуючи сльози. Лауренц про все це знав, оскільки стояв по той бік дверей, припершись до них, сидячи на підлозі. Насправді, він просто запхнув в замок свій ключ з іншого боку, через що Джонс і не змогла відчинити. Хлопець не знав, чи боляче їй, але відчував такий нестерпний біль, що й годі передати. По його щоці текла єдина сльоза. Можливо, це не хлопчаче діло – плакати. Але, якщо людина вміє плакати, то її можна вважати хорошою людиною…
- Лейсі, ти знаєш, хто наш директор? – запитала сидівша за ноутбуком Місса, що саме збиралась поділитися інформацією.
- Ну і?..- не терпілося білявці.
- Вільям Лоренс. На його ім’я рік тому я відсилала документи на вступ! А, ти?
- Ні! Мої документи були відправлені професору Ермпбелл!
   Тут вони разом замовкли, оскільки почули стукіт в двері. Відчинивши їх Лейсі побачила заплакану Ран, що її немало шокувало.
- Що трапилося? – окликнули її дівчата.
   Крістен нічого не сказавши, ввійшла до кімнати. Тоді, кинувши на своє ліжко якийсь зіжмаканий папір і свою сумку, що було мокрим від дощу, що йшов надворі, пішла й зачинилась у ванній кімнаті. Звідти дівчата почули протяжний крик болю, швидше не фізичного, а морального, за чим слідували звуки ридання, від яких ставало надзвичайно холодно на душі.
   Ні наступного дня, тижня, місяця,…Лейсі і Місса так і не почули від Крістен, що ж таки сталося. Звісно ж, в той вечір цікавість взяла над ними гору, і поки Джонс все так само сиділа в ванній кімнаті, подруги прочитали записку. Але по-суті це їм нічого не дало. Вони практично нічого не зрозуміли з відносин Ран і Лауренца. Цього й хотів хлопець, коли писав записку. Він знав, що Джонс нічого не розповість, а з записки зрозуміти, що саме в них було, чи ще не встигло бути, було не можливо.
   Декілька місяців по тому…
   На заняття Лауренц більше не приходив. За весь час після того, як прибула новенька, його не бачили.
- Прошу всіх професорів і студентів пройти до фонтану, що знаходиться у дворі перед будівлею головного корпуса. Зараз там вперше за декілька останніх років покажеться директор даного навчального закладу.
   Це була професор Ермпбелл. Крістен вперше за останній час чимось зацікавилась. Якимсь чудом, проштовхнувшись до сердини вона побачила професора Ермпбелл. Джорджія втихомиривши студентів сказала:
- Розступіться, директор йде!
   Усі слухняно розійшлися в сторони, чим створили своєрідний тунель. По «проходу» йшов явно молодий хлопець. Одягненим він був в чорний «старовинний» костюм і червону мантію. На обличчі була біла маска з червоними розводами і прорізями для очей. Через це ніхто не бачив його справжнього обличчя.
   Крістен не полишало відчуття, що вона звідкись його знає, що він їй дуже дорогий…
   Вийшовши на середину, а тобто до фонтану, юнак повернувся до студентів і сказав:
- Сподіваюся, що ви пробачите мені мою нечемність. Я маю на увазі те, що мене раніше практично ніколи не цікавили справи університету. Моє ім’я – Вільям Лоренс. І, якби це вас цікавило, то мені зараз двадцять років. Це вже мій справжній вік. У кого виникатимуть якісь важливі питання, то варто зайти до мого кабінету. На серйозні питання я дам відповіді. Зараз на жодне з запитань не відповідатиму…
   Вільям Лоренс…тепер Крістен зрозуміла, чому він не хотів казати, як звати директора. Та ще й не хотів її до нього відводити. Лауренц і був тим самим директором!
   Пролунав стукіт у двері. Лауренц одягнув на обличчя маску і сказав :
- Так, увійдіть!
   Зайшла професор Ермпбелл. Новоспечений директор зняв маску, а професор зачинила за собою двері і сказала :
- Лауренце, це знову з дитячого будинку…
   Джорджія поклала перед ним лист, що був адресований Вільяму Лоренсу. Лауренц посерйознів і відкривши листа почав читати :
«Вельми шановний містере Лоренс,
Ми хотіли б Вас повідомити, що Ваші сестри – Джуді і Джоуді знову втекли. Нажаль ми їх досі не знайшли. Подумайте самі, що робитимуть 14-річні дівчата-близнюки на сьогоденних вулицях Лондону? Саме тому, ми вирішили написати їх єдиному живому повнолітньому родичу – тобто Вам. Ви їхній брат, саме тому краще за нас мали б знати, де їх шукати.
                З повагою,
                дирекція дитячого будинку.»
- Чорт! – крикнув Лауренц.
- Що сталося?- запитала професор Ермпбелл.
- Джорджіє, я вже більше з ними не можу. Джуді і Джоуді знову втекли з дитячого будинку. Такими темпами їх перестануть шукати. А це вже буде кінець. Раніше вони не проявляли своїх прав на свободу. Але це для їхньої ж безпеки! Я їх не розумію!..Ну, куди вони пішли цього разу?...Хоча…В нас є сімейний замок в примісті Лондону. Щоправда знаходиться він далеко, та й пустує. Після того, як не стало майже всього (окрім нас декількох) роду Лоренсів, я, як найстарший з тих, хто вижив, звільнив всю прислугу, що була найнята головним Лоренсом того часу, моїм батьком…Можливо вони подадуться туди…Мені тоді було 14, як їм зараз. Їм тоді було по 8 років. Джуді і Джоуді найважче переносили це все. Швидше навіть не разом. Джуді сильніша в цьому сенсі, вона хронічний пофігіст, тому важко їй було тільки звикнутись зі змінами. А от Джоуді – зовсім інша. Вона набагато ніжніша, та й добріша. І через це набагато слабша і не настільки здібна до боротьби…Знаєш, тоді я заледве залишився в живих. Якщо відверто, то це було чисте везіння для мене. Навіть мого кузена Райлі вбили, а він був від мене всього на рік старшим…
   Джорджія піднялась з стільця і поправила прядку, що вибилась з завжди ідеальної зачіски. Взявши зі стола Лауренца свої окуляри і вже повернувшись до дверей, професор сказала :
- Ясно…тільки в мене є маленьке прохання…
- Ну?..
- Мені за час твоєї «відсутності» на пості директора університету довелось побачити чимало дівчат з депресією. Ще декілька років назад я й сама страждала депресією через свого однокурсника. Саме тому я прекрасно знаю, як це боляче, коли з тобою спілкуються самими тільки таємницями…Будь такий добрий, поясни все Крістен…
   Коли Ермпбелл вже взялась за дверну ручку, Лауренц згадав дещо.
- Джо, чекай-но, ми з тобою вчилися разом…Хто це?
- Хто «хто»?
- Через кого в тебе була депресія?Тим більше, я нічого за тобою не помічав. Звісно, ти завжди була першокласною брехухою, але приховувати таке від найкращого друга ти б не стала…
- Не тобі, Віл, не тобі судити, що б я стала робити, а чого б не стала…
- То, хто він?..
- Спробуй сам здогадатися…
- ???
- Все, бувай в мене ще багато справ.
- Джо…!
   Він не встиг договорити, вона вже зачинила за собою двері.
- А ще сама казала, не говорити таємницями!
   Відкинувшись на кріслі Лауренц заплющив очі. Звісно ж, він розумів, що тим , що зробив сильно образив Джонс. Але Вільям повинен був знайти сестер. Вперше в житті закохався і тоді ж заплутався в нових проблемах. Яка ж тут все таки іронія долі…Як завжди – головного героя ставлять перед тяжким вибором. У Лауренца цей вибір був досить тяжким. Знову ж таки – іронія. З одного боку стояла Крістен Джонс – його кохана дівчина за якою б і на край світу пішов би. З іншого – Джуді і Джоуді, молодші сестри, що доставляють проблеми, але за яких навіть душу дияволу продав би. Саме тому, він ніяк не міг вирішити, що ж спочатку залагоджувати – стосунки з дівчиною, чи сестрами…
   З роздумів хлопця вирвав стукіт в двері і слова:
«Це я – Джолла!»
- Заходь!
- Привіт! Дивись-но , кого я тобі привела!
   В кабінет увійшли дві можна б було сказати ідентичні дівчини. Якби не деякі, ну просто таки очевидні, відмінності.
   Одна була низенька, з чупа-чупсом в роті. З-під окуляр-половинок виглядали зацікавлені золоті очі. На них спадала гривка. Волосся теж було відтінку світлого золота. Зав’язане в низенький хвіст, воно не вельми акуратно спадало по спині, ледь не до пояса. Одягнутою вона була в чорний топ і чорні облягаючи штани. Поверх цього на дівчину був накинутий плащ. Він був, як новенький – синього яскравого кольору.
   Друга була високою. Пофігістичний погляд жахаючих червоних очей просто таки змушував здригнутися. Кругле обличчя обрамлювали такі ж золоті коси, як і в першої, але вони були набагато коротші. Стрижка була трошки коротше, ніж «каре». Хоча з-заді волосся було зібране в малесенький хвостик, що створювало ілюзію, начебто, якщо зняти заколку, волосся стане довшим. Ця дівчина була одягнутою в бордову кофту і такі ж облягаючи чорні штани, що й перша. Поверх теж був плащ, щоправда в неї він був яскравого червоного кольору.
   На шиях в обох висіли ідентичні медальйони. Вони були золотими. Посередині кожного був рубін у вигляді трикутника. Ще там були різноманітні розводи, що простій людині не зрозуміти.
- Ну, привіт, Джуді і Джоуді…
   Крістен точно вирішила, що цьому треба покласти край. Дівчина вважала, що занадто довго гралась з Лоренсом і час закінчити гру. Вона не хотіла стерпіти те, що знову кинули її, а не вона. Саме тому Джонс пішла до Лауренца – ще погратись з почуттями.
   В цей самий час Вільям сидів з сестрами, що щойно приїхали, в залі сімейного будинку в університетському містечку.
   Джонс вже хвилин, мабуть, зо 5 барабанила в двері кабінету директора. В дівчини почало складатися враження, що там нікого немає, але все ж вона хотіла добитися свого і ще помучити наслідника Лоренсів. Зрештою, Джонс приперлась до дверей, і чекала поки хтось всередині таки озветься. По тому коридору йшла професор Ермпбелл. Побачивши Крістен, вона до неї підійшла і запитала :
- Що це ти тут робиш?
- Та я…ну…просто…ну, того…як же ж воно…ну…ем…я…кажу ж…просто…
   Джорджія при підняла одну брову, оскільки так нічого з усього того, що вимучила з себе Ран не зрозуміла. Трохи подумавши, професор відповіла на те, що сказала Джонс :
- Крістен, ти прийшла до директора?
   Дівчина зітхнула з полегшенням і кивнула в знак згоди.
- Щось дуже важливе? Якщо хочеш, то можеш розповісти мені. Я заступник директора. Ти б вже й сама мала б знати! То, що такого сталося, що ти пішла прямо до директора? Ой, вибач, що полізла, але це можливо щось особисте?
   В цьому звісно ж був прихований зміст, але спочатку Джонс цього не зрозуміла. Саме тому зробила величезну помилку, відповівши на запитання.
- Та, я…так, особисте…
   Джорджія на це відповіла:
- На превеликий жаль, директора немає на місці. У нього невідкладні справи у Лондоні. Тому він туди вже вирушив. Доведеться тобі почекати, поки він не повернеться.
   До Лондону…точно! Лауренц розповідав, що його сім’я – древні алхіміки Лондону. Ще він їй розповідав, що на даний момент, як найстарший з сім’ї, є її головою. Ще Лауренц посвітив її в свої проблеми з родичами. По його словах – це купа не слухняних підлітків, що не хочуть слухати навіть дружніх порад. Ще Лоренс вважає, що найбільше в нього проблем через «малих непосидючих» сестер. Ніби то вони тікають, «бушують», роблять, що їм заманеться… це дуже його нервує і тоді він може сам натворити море проблем. Через те, що його непосидющі сестри часто втікають з дитячого будинку в нього часто виникають проблеми в Лондоні, тому Вільям час від часу зобов’язаний туди їздити провідувати їх. Хлопець і сам був вихованцем того дитбудинку, саме через це не міг зрозуміти, чому дівчата звідтіля втікають. Чого їм там не вистачає? Вони близнючки, тому в кожної окремо є одна гарантована родичка поруч. Якщо сумують за старшими братами і сестрою, то могли б написати, чи звичайного листа, чи електронного, як їм зручніше! Але, чим пояснити регулярні втечі?..
   Крістен все так само стояла посеред коридору. Тепер вона обдумувала слова Джорджії. Згадавши все, про що їй розповідав Лауренц, дівчина «зліпила» всі факти до однієї невеличкої «купки». Почекавши трішки, і не побачивши жодної реакції зі сторони Крістен, професор Ермпбелл запитала :
- Чи можу я тобі ще чимось допомогти?
   Знову жодної реакції…
- Крістен, все гаразд? Крістен?
- А? Ой, вибачте, я задумалась…дякую за допомогу!
- Але, Крістен, я ж нічого не зробила!..
- Помиляєтесь професоре, надзвичайно сильно помиляєтесь! Ваші слова допомогли мені дещо зрозуміти…
   Тут теж був прихований зміст. Але Джорджія, як і раніше Крістен, попалась, наче рибка на гачок! Джонс чула якою інтонацією Ермпбелл говорила про Лауренца – так, наче він був сенсом її життя. Але, Ран не збрехала, вона дійсно сказала правду. Дівчина чимало зрозуміла. Якби Джорджія не підійшла б, можливо, Крістен зробила б багато дурниць.
- О, Крістен, ти звісно вибач, але я не зовсім тебе розумію. А, якщо чесно, то взагалі не розумію!
- Колись , я впевнена, зрозумієте професоре Ермпбелл. Я навіть більше, аніж просто впевнена.
   Крістен повернулась в інший від Джорджії бік і побігла, залишивши професора в роздумах.
   Джонс бігла по коридорам Елтонського університету в надії по швидше знайти звідти вихід. За вікном почався ливень, всі виходи з будинку були перекритими. Але, не зважаючи на те , що навкруги блискає, гримить і ллє, наче з відра , Крістен бігла шкільним подвір’ям в напрямку будинку Лоренсів. Вона не знала, що робитиме чи казатиме, але була впевнена, що робить правильно.
   Прибігши нарешті до будинку, дівчина почала гупотіти в двері. Нарешті їй відчинили. На порозі стояв хлопець, точнісінько, як Лауренц, але було видно, що молодший. Це вочевидь був один з його молодших братів. Отже, це був, або Едвард, або Валентин. Хлопець побачив, що в ній бушують емоції. А тоді, вирішив, що негоже тримати гостю на порозі в такий дощ. Небо розсікла чергова блискавка. Після цього гримнув грім. Від цього звуку Крістен здригнулася. Хлопець сказав :
- Ти мабуть Крістен Джонс?
   Від холоду в дівчини зуб на зуб не попадав, тому вона вирішила не говорити нічого. На знак згоди, Ран кивнула. Хлопець знову почав говорити:
- Заходь, я геть забув про… нічого. Я – Валентин Лоренс. Незнаю, чи брат посвятив тебе в нашу родовідну!Ахахах!Розслабся!
- Уггу…- видавила Крістен стукаючи зубами.
   Джонс не зрозуміла, чому коли вона вийшла на світло, хлопець зашарівся і відвернувся, при цьому голосно «кхмикнувши». Валентин сказав шепотом:
- Я відведу тебе до Лаура…ну, Лауренца!
- Уг-гу…
- Спробуй не відставати!
   Він йшов дуже швидко, тому часом Крістен довелось підбігати, щоб не загубитися. Нарешті, коли дівчина заплуталась вкінець, Валентин повернувся до неї і сказав, чомусь знову шепотом:
- Мені треба йти. Далі ти й сама знайдеш дорогу. Йди прямо, потім на право другий поворот, тоді йди в кінець, зверни на ліво, там тільки одна кімната, не переплутаєш! Ну, ще побачимось!
- Дякую…
- Не має за що!
   Усміхнувшись він повернув на ліво і зник в першому ж повороті. Джонс хотіла, як можна швидше розібратися з усім цим, тому прискорила крок. Коридор виявився на диво довгим. Ззовні будинок мав не такий вже й великий вигляд, зате всередині можна було загубитися. Задумавшись про своє вона пропустила свій поворот і пройшла зовсім в інший бік. Аж тоді дівчина зрозуміла, що заблукала.
   Вже годину Джонс бігала і кликала на допомогу, але все марно. Вийти звідти в неї не вдавалося, а на поклики на допомогу ніхто не відгукався. Нарешті, стомившись так, що далі йти було їй не під силу, дівчина стомлено сіла на підлогу і притулилась до стіни спиною. Краплі ще досі стікали по довгому рижому волоссю. Одяг все так і залишався мокрим. За вікном, що було навпроти дівчини все так само лився дощ. Їй було все так само холодно…
   Брат близнюк Вільяма – Крістіан, йшов до своєї кімнати. Йому, як завше, було на все наплювати. Він йшов сам темним коридором. Хлопець звик, що в цій частині дому живе тільки він. Так, як він страждав безсонницею він знав цей коридор на пам’ять, тому запросто міг пройти по ньому з зав’язаними очима, та ще й на руках! Крістіан знав кожну тріщинку на стінах, кожну плямку на коврику, де знаходиться яка картина, який столик, та ще й що на тому столику стоїть. Так, як в той день йшов дощ, небо було затягнуте темними хмарами, тому в коридорі не можливо було нічого розібрати…
   Крістен проспала всього декілька хвилинок, коли її розбудив спалах. За вікном вдарила жахлива блискавка. На мить світлом залило ввесь коридор. Від несподіванки і жаху, дівчина вскочила на ноги. Вона б закричала, але виявилось, що в горлі пересохло. Тепер Крістен не те, що крикнути, сказати нічого не могла, бо виходив не зрозумілий хрип.
   Блискавка застала Крістіана, коли він вже майже дійшов до повороту. Хлопець зупинився, тоді підійшов до вікна і опершись на стінку біля вікна, почав розглядати краплі, що розбивалися об землю. Через хвилину йому набридло це заняття, і він вирішив продовжити йти до кімнати.
   Крістен бігла до повороту, який розгледіла, коли знову полихнула блискавка. Дівчина вже ледь перебирала ногами, але намагалася бігти.
   Нарешті він вийшов з-за поворот у…
   Нарешті вона добігла до повороту…
   І тут на Крістіана налетіло щось в темноті і повалило на землю. Оскільки в їх сім’ї можливо все, хлопець машинально перевернув «нападника» і сів на нього зверху. В Крістен вже не було сил вириватися. Тому дівчина ніяк не зреагувала на те, що сталося. Крістіан здивувався : навіщо нападати, а попавшись не вириватися? Це він не міг зрозуміти. Саме тому, Лоренс запитав:
- Хто це?..
   Але відповіді не послідувало, Крістен не могла відповісти. Голос в дівчини сів остаточно. Полихнула ще одна блискавка і освітила коридор. Побачивши, що сидить на дівчині, Крістіан моментально зліз, при цьому трохи почервонівши.
- Мабуть заблукала…- констатував факт Лоренс.
   Хлопець бачив що вона геть вибилась з сил, тому взяв її на руки і поніс до себе в кімнату. До решти було набагато дальше йти, тому він так і вирішив зробити.
   Крістен чіплялася за краї своєї свідомості як тільки їй дозволяли її спроможності. Але все ж останнє, що дівчина пам’ятала, це був темний силует, що ніс її кудись. Від нього пахло трояндами і вином. Останнє, що побачила Крістен, це було темне довге волосся, що впало їй на обличчя, коли хлопець намагався розгледіти, чи вона не спить…