Присвячу ться муз

         Якби кімнату, що зараз замкнула мене у собі побачив Іван Грозний, то навряд я почула б від нього славнозвісне «Ліпота-а-а-а-а!» Бо навіть наймиліше личко перетворилося б на перекошену пику при вигляді усього, що тут його коїлося.
         Посеред кімнати стояв невеличкий круглий столик на височенних ніжках. На мить мені навіть здалося, що якби я виросла у стократ, наче Аліса в Країні Чудес, то тоді він був би мені як раз зручний. Та суть не в цьому. За ним сиділа Думка, потягуючи гарячий чайок, з його ще йшла пара, і наминаючи цукерки ( судячи з апетиту з яким вона їх тріскала, і горі папірців, що валялись довкола стільця на таких самих височенних ніжках, вони були смачнючі). Глянувши на неї, англійці сказали б, що вона з лісу вирвалась - манер жодних. То ложкою по столі стукне, а потім жбурне через вікно, то візьме іншу і почне кидатись по стінам варенням, чи візьметься мучити шахового коня, малювати нову Мону Лізу , слова з книжок викидати або ще щось у цьому роді.  Як кажуть, коники викидає. А, напившись чаю досхочу, поб’є чергову чашку і зірветься із табурету, хляпнувшись у калюжу гуаші. Так і буде потім цілий день гасати, і залишати повсюди кольорові відбитки від своїх крихітних ніжок.  Набігається-набігається, зробить стільки стежок та доріг, що потім жоден мінотавр не виведи вас з такого лабіринту. Але що там мінотавр? Віддуватись то мені доводиться.
А мені куди дітись? От і розпутую все після бешкетниці.
          Ось тільки все відчищу, віддраю, помию, а думка знову за своє! Ну, і творча натура, я вам скажу! Хоче творить, хоче – витворяє…
           Бува підійде до кореня квадратного ( а той завжди сидить у кутку на купі книжок, і такий скромний: зачесаний, з метеликом і в окулярах, що вдвічі більші його голови, пише щось собі там, пише ) і почне його штовхати: то по ребрам лоскоче, що той аж вигинається від сміху, то стусана як дасть, що може перекинутись, а одного разу у неї навіть підошва від кеда відвалилась, шкода було. А корінь, вже й наче і не чоловік якийсь усе терпить, і слова кривого не скаже. Та й що тут вдієш? Думка – навіжена, для нього «ласки» не пожаліє, а він, похнюплений, сплакне от таких ніжностей і почвалає далі, позабиравши свої цифри у кишені. А та гляне на нього, ніби мовивши поглядом: «Ти що – образився?», і відстане від нього на час.  Та не судився йому спокій. Бо ж Думка вже й як супутниця,завжди знайде, чим його розважити: вуса приліпить, до стільця приклеїть, синусоїд відіб’є, а ще в купе може на дві доби замкнути.
           Отак і живуть.  Розсіяні і спутані,  сумні і веселі, нездійсненні, феєричні, божевільні, усі разом… Усі в одному домі. Так-так, у тому самому, хоча це скоріше не дім, а музей непотребу з вивіскою «У кожного свої таргани».