Лина Костенко. верояция с украинского

 Л.Ф.

 

Счастливица, я вижу плошку неба,
И две сосны туманятся в окне,
Уже казалось, что живого нерва,
Живого нерва не было во мне.

Душа уже не знала, где тот берег,
Чтоб дал передохнуть, хотя б на миг…
А в громе дня, в оркестра децибелах,
Мы были все, как хор глухонемых.

И вдруг, почти что угорев от чада
И суеты, сводимой лишь к нулю,
Я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
Что я кого-то вдалеке люблю.

Я слышу тишину. Щебечут птицы.
И хорошеют люди не во зле…
В пахучей хвое дождевой клубится
Туман отдельным небом по земле.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
На цыпочках во тьме крадутся сны…
Весна протянет мне бокал тюльпана-
За небо выпью и за две сосны.

13.05.11.

ЛІНА КОСТЕНКО





Щасливиця, я маю трохи неба

і дві сосни в туманному вікні.

А вже здавалось, що живого нерва,

живого нерва не було в мені.



Уже душа не знала, де цей берег,

уже втомилась від усіх кормиг.

У громі дня, в оркестрах децибелів

ми вже були , як хор глухонімих.



І раптом, - боже! - після того чаду

і тарапати, рівної нулю, -

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.



І чую тишу. І співають птиці.

Приходять люди гарні і незлі.

В пахучій хмарі дощової глиці

стоїть туман, як небо на землі.



Пасуться тіні вимерлих тарпанів,

навшпиньках ходять сутінки і сни.

Весна підніме келихи тюльпанів, -

за небо вип"ю і за дві сосни!