И. Бунин. Листопад. На украинском языке

(Перекладено на українську з І.Буніна)

Листопад

Ліс, ніби терем розписний,
Бузковий, золотий, багряний
Стіною барвною ряснить
Навколо світлої галяви.

Берези жовті різьбові
Блищать в лазурі голубій,
Ялинки вишками темніють,
А проміж кленами синіють
То там, то тут в крізному листі
У небо просвітів віконця.
І пахне дуб, і дух від глиці,
За літо висох ліс від сонця,
І Осінь тихою ходою
В барвистий терем йде вдовою.

Сьогодні на пустій галяві
Привілля – очі аж сльозять,
Тканини з павутин, хирляві,
Як сіті з срібла, блискотять.
Сьогодні цілий день ще грає
Останній на дворі метелик –
Пелюстком білим ще хурделить,
Й на павутині завмирає,
Зігрітий сонячним теплом;
Сьогодні світло так кругом,
Таке вже мертве ціпеніння
У лісі й в синій вишині,
Що у безкраїй тишині
Листочка чути шамотіння.
Ліс, ніби терем розписний,
Бузковий, золотий, багряний
Навколо світлої поляни
Завмер у чарах тишини;
Заквокче дрозд, перелетить
У засідку, там де густий
Лист бурштиновим блиском грає;
Із шумом в небі промайне
Шпаків невизначена зграя –
І знову все кругом замре.

Щасливі і останні миті!
Вже ж знає Осінь, що такий
Глибокий і німий застій
Прихід сльоти мав сповістити.
Глибоко, дивно ліс мовчав
І на зорі, коли з заходу
Вогненний пурпур позолоти
Пожежею на терем впав.
Вже потім сумно потемніло.
Над лісом місяць вдавсь в красу,
Лягають тіні на росу…
Ось стало холодно і біло
Серед галявин і в крізній
Осінній хащі помертвілій,
І лячно Осені одній
В пустинній тишині нічній.

Вже тої тишини немає:
Прислухайся – вона росте,
І з нею, блідістю лякає,
Повільно місяць постає.
Від нього тіні вже коротші,
В диму прозорому ліс щез,
А ось вже й глянув прямо в очі
З туману і висот небес.
Осінньої – сон мертвий – ночі!
Жахливий час нічних чудес!
В сирому срібному тумані
Порожньо й світло на галяві;
Залитий білим світлом ліс
В своїй завмерлій красоті
Як ніби смерть собі віщує;
Сова і та мовчить: сидить
І тупо з дерева глядить,
І часом дико вайкотить,
Зірветься з шумом з висоти,
Махне пухнастими крилами,
В кущ сяде добич стерегти
І стежить круглими очами,
Стовбурчить вуха, головою
Крутне – дивується з сумлінням;
А ліс стоїть в оціпенінні,
Наповнений блідою млою
І листя сирістю гнилою…

Не жди: на ранок не прогляне
На небі сонце. Дощ і мла
Холодним димом ліс туманять, -
Не марно ніч ось ця пройшла!
А Осінь затаїть глибоко
Все, що вона пережила
У ніч німу, і одиноко
Замкнеться в теремі ключем:
Хай бір вирує під дощем,
Хай морок і сльотаві ночі,
І на галяві вовчі очі
Зеленим світяться вогнем!
Без нагляду ліс-терем в сором
Весь потемнів і полиняв,
А вересень промчався бором –
Місцями з нього дах зірвав
І вхід сирим листом посипав;
А там сніг перший у ніч випав,
Став танути і все вмертвив…

Сурмлять роги в полях глибоких,
Дзвенить їх мідний перелив,
Як журний зойк серед широких
Сльотавих і туманних нив.
Крізь шум дерев позад долини
Згубився в глибині лісів
Ріг турячий виттям нестримним,
Шукати здобич кличе псів,
І звучний гам їх голосів
Розносить бурі шум пустинний.
Ллє дощ, холодний, ніби лід,
Кружляє листя на галявах,
І гуси довгим караваном
Над лісом держать переліт.
Минають дні. Димів фантоми
Встають стовпами на світанні,
Ліси багряні, нерухомі,
В морознім сріблі земля – пані,
І в горностаєвім шугаї
Лице вмиває спозаранку,
Останній день в лісі стрічає,
Виходить Осінь в спіх на ганок.
Безлюдно, холодно. В ворота
Проміж двох висохлих осик
Їй видно синяву долин
І шир пустинного болота,
На південь йде далекий путь:
Туди від зимніх завірюх,
Від холодів і заметілей
Птахи давно вже відлетіли;
Туди і Осінь рано вранці
Свій одинокий путь прокине,
В бору пустому наостанці
Відкритим терем свій покине.
Прости ж бо, ліс! Прости, прощай,
Ласкавим буде день, хорошим,
Ось-ось, і у м’якій пороші
Мертвотний посріблиться край.
Як стануть дивними в день білій
Пустинній і холодній млі
І бір, і терем спорожнілий,
Й дахи далеких тихих сіл,
І небеса, і без границі
Простори стишених полів!
Яка ж то радість соболів,
І горностая, і куниці:
Здуріють, гріючись в розгулах
На лузі в м’яких кучугурах!
І вже в танок буйний шамана
Ввірвуться у нагу тайгу
Вітри із тундри, з океану
З гудінням в маревнім снігу,
Завиють в полі диким звіром.
Вони зруйнують старий терем,
Кілки залишать і по тому
На цьому кістяку пустому
Навісять інеї крізні,
І згодом в небі голубому
Сяйнуть чертоги льодяні
У сріблі і у кришталі.
А в ніч між білих їх розводів
Склепінь небесних вогні збродять,
Зірковий зблисне щит Стожарів –
В той час, коли серед мовчання
Мороз пожежею розжарить
Цвітінь полярного сіяння.