Жахливий сон

...Я летіла над прірвами і над горами,
Я летіла над ріками і над морями.
Я летіла в майбутнє сміливе, яскраве,
І у небі пісні мого серця лунали...
Я летіла б і далі, але непомітно
Опинилась в будинку малім та самітнім.
Це була лиш коробка брудна і бетонна,
Але скуки було було там – прірва бездонна.
Стеля низько була і літать заважала,
Ніби пилом мене задушити бажала.
Під собою я бачила жінку єдину.
Жінку статну охайну і дуже вродливу.
Біля жінки стояла маленька дитина
І дивилася в стелю сумними очима.
Потім жінка сказала спокійно і власно:
«Покажи но де щастя! Зроби таку ласку!»
Я погодилась: «Йдемо за мою! Та швидко!
Щастя тут, недалеко, його здалеку видко!»
І на вулицю вивела жінку й дитину,
І вказала на небо блакитне чарівне...
І дитина ридала і скрізь сльози всміхалась.
Ну, а жінка байдужою так і лишалась.
І тоді я спитала у жінки з докором спитала:
«Хіба ваша дитина про небо не знала?!»
Жінка вперше в житті подивилась угору...
На глибоке, безкрайнє мрій людських море,
На світи різнобарвні далекі й могутні,
На м’які хмари-замки прозорі, чи мутні...
І з’явилися сльози у жінки в очах,
Раптом зникли проблеми що несла на плечах.
І тремтіли вуста й шепотіли вони:
«Якби знала раніше... якби... якби...»
(...)


В жасі прокинулась я серед ночі,
З болем відкрила запалені очі.
Лиш одна думка: «Спинити... спинити!
Ми не повинні цього допустити!»