Стояла посеред кiмнати

Стояла посеред кімнати...
Чекала світла... - ні пітьма...
І більш не має сил страждати...
Я все це зупиню сама...
Не знаю як... не знаю скільки...
Кричала світу „Зупинись”
Але лунало серед тиші...
„це лиш на мить...змирись... змирись”
Ні... це не мить... а більш ніж вічність...
І тільки тиша навкруги...
Але життя занадто швидке..
Щоб кожен день не берегти...

Та сил немає все прощати...
Напилась смутку я сповна...
І я продовжую волати
„кінець... я все зміню сама”
Я не змогла тобі служити...
Змирись і краще відпусти...
Тобі мене пороботіти
Забракне мужності та сил.

Я не така як ти бажаєш...
О світ... прости мене за це...
Але чому ж не відпускаєш?
Смієшся в змучене лице...

Цю боротьбу вже не спинити...
Я буду битись до кінця...
Щоб більше не змогла злетіти...
Сльоза самотності з лиця...
Втекла з обіймів цих кайданів
Втекла на світ з цієї тьми.
Але і там цей вир кажанів...
Переслідуватиме мене.

Але це все ж таки свобода...
Якої так бажала я...
І нас тепер в кімнаті двоє...
Я і звільнена душа...
01.04.05.