Одна жона весь час себе жаліла,-
мовляв, не з тим краса її змарніла;
на чоловіка сердилась, кляла,
аби його нечиста узяла.
- Такий бездара, телепень,- зітхала;
як не годив - вона не помічала.
Нема. Помер нещасний бідолаха.
Жона кричить і б"ється, мов та птаха,
до чоловіка в горі припада,
мов дощ рясний, то плаче, то рида,
жаліючи себе і чоловіка,-
бо вже такого не знайти довіку.
Отак в житті завжди воно буває,-
чужих чеснот ніхто не помічає,
і добрим словом мало хто озветься-
не часто шана гідним дістається.
Не цінить жінка рідну половину,
а хтось штовхає жінку в домовину.
Живий талант не помічають люди;
помре творець - загомонять усюди:
"Який гігант! Таланту в нього - море!
І от сконав,- яке для людства горе!"
То ж пам"ятай: як хочеш, щоб цінили,-
мерщій вкладайсь до темної могили!
Байка
© Copyright: Ольга Квиташ, 2011
Свидетельство о публикации №111052908198
Свидетельство о публикации №111052908198
Рецензии
Очень жизненно и выразительно, смачно написано.
С симпатией,
Александр Суржик 30.01.2013 18:28 • Заявить о нарушении
С симпатией,
Александр Суржик 30.01.2013 18:28 • Заявить о нарушении
На это произведение написано 13 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.