Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничних лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
— Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!
І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
— Батурин, Батурин, Батурин! —
лунає мені навздогін.
Я річку побачила раптом.
Питаю: - А хто ж ти така?
— Я Альта, я Альта, я Альта! —
тонесенько плаче ріка…
Хочу я на озеро Свитязь.
В туман потаённых лесов.
Оно предо мною открылось,
Запело на сто голосов.
Оно всё мне светит и светит,
Одно на весь свет так светясь.
Я Свитязь, я Свитязь, я Свитязь.
Неужто не слышишь меня?
И голосом дивным, угрюмым
Как давний надтреснутый звон:
Батурин, Батурин, Батурин,
Расходится эхо вдогон.
Я речку узрела случайно.
«А кто ж ты такая, река?»
Я Альта, я Альта, я Альта,
Тонюсенько плачет она.
Я хочу на озеро Свiтязь Л. В. Костенко
© Copyright: Кабанова Ирина Евгеньевна, 2011
Свидетельство о публикации №111051602465
Свидетельство о публикации №111051602465
Рецензии