Розтроення особистостi - Нi Про Що

Залізна шкірочка губ облущується з помадою. Вони беззахисні. Вони вперше обвітрились від надлишку чужого сміху... І холодно. Повітря пахне червоним кольором. Смердить суницями... Гидко. Вітер липне до рук переводною картинкою. Спробуй відчепи. І єдина думка в порожній голові: я не буду закохуватись. Мені й так занадто троянд. Сухих. Парно-непарних, чорно-червоних. Сухожилково-кров'яних... Мені добре тут, наодинці з чужими очима, з рукою чужої сестри в руці, з нічим...
Я не буду закохуватись. Я солідарно не буду закохуватись. Зате я часто запрошуватиму на чай і крем-брюле своє друге "я" і саджатиму його у вазочку з анемонами, і запалюватиму в підсвічнику білі стрілочки каштану, і багато-багато говоритиму про пусте, і машинально перебиратиму в пальцях воскові гудзики. Я буду розтирати на снодійний порошок шкірочку губ, так, що на них зрештою не залишиться нічого. Нічого...крім нудотного присмаку крем-брюле і вкладених у мене папірців зі скаргами й пропозиціями. Бачу. Ними заліплена вся я, з голови до п'ят, а моє друге "я" печально сидить на повідку біля порожнього вагончика й вичісує з пухнастих мізків білих тарганів. І я потихеньку починаю звично сходити з розуму до підніжжя фіолетових марень із недостиглими жовтими боками. Поряд - лише чужа сестра з чорними хвостатими крилами, хвора на іронію. І вона тримає мене за загривок над чашкою кольорового чаю, де гніздяться отруйні бджоли, щоб я часом не впала туди. Але якщо в неї втомиться рука або її брат з переливання крові згадає про неї, що буде? Як там, у тому чаї? Куди вона піде, та сестра? Вона ж колись піде. А мені доведеться самій триматись на плаву в болоті кислих, гнилих яблук і ренклоду. В мене немає братів чи сестер. І ніколи не буде.
Я ніколи не буду закохуватись.
[У братів.]