Фарiнеллi Стефано Дiонiзi

Коли ти трощиш скло у долоні, і вино з кров’ю забарвлює твоє жабо у колір вина з кров’ю, мені прикро не бути Алесандрою Лейліс, щоб загорнути твою руку хустинкою і притулити до щоки.

Коли ти мариш у гарячці, чому не я видихаю з посмішкою на твоє питання «Хто Ви?» - Алесандра Лейліс.

Коли ти співаєш, але це неможна назвати співом, це більше простого співання, і твій голос, який більше, ніж голос, тому що за нього заплачено життям твоїх дітей, підноситься до балкону театру, як до куполу храму (і я не боюсь святотатства), чому не я Алесандра Лейліс, яка екстатично кидає букет на сцену. Кожну квітку я замовила б молитвою, кожну квітку зачарувала поглядом, і серед безлічі квітів ти б обрав мої.

Я би поцупила для тебе будь-яку партитуру, не лише у Генделя, але у самого Господа Бога.

Я би згодилася бути з твоїм братом, з яким ти ділиш усіх жінок, щоб ти зашнурував мій ліф і сказав меня: «Добродійко, Ви розкуйовдились», і я пішла б, кидаючи у вічі Рікардо Броскі: «Без нього це нецікаво».

Скільки разів, Стефано, я вивчала твоє обличчя з екрану. Скільки разів малювала у альбомі з написом «Фарінеллі». Скільки разів бажала зняти грим з твого набіленого обличчя, або, навпаки, доторкнутися пальцями, наносячи на нього білила.

Я мріяла про Діоніса з обличчям Діонізі, який забере мене у сузір’я Корони Аріадни.