Владимир Сосюра. Творчество и компромисс

ВОЛОДИМИР СОСЮРА. ТВОРЧІСТЬ ТА КОМПРОМІС

Особистість та творчість визнаного митця української літератури Володимира Сосюри доволі неоднозначні: вірші його вивчали за радянських часів, та й сьогоднішні школярі розпочинають знайомство із букварем також з його творів, проте у старших класах творчість його ледь означена. Можливо, тому, що у масовій свідомості – а головне, в уяві чиновників від культури та освіти – ім’я Володимира Сосюри асоціюється із оспівуванням романтики революційної перебудови світу на теренах нині пострадянського простору, особливо – з оспівуванням ролі та діяльності комуністичної партії. Отже, можна припустити, що упевненість, нібито творчість Сосюри обмежується лише потребами певної епохи, й призвела до того, що у наш час постать цього талановитого поета залишається поза увагою кон’юнктурних вимог епохи сучасної.

І саме цей сумний факт змусив мене замислитись над такою проблемою, із якою віч-на-віч свого часу зіткнувся і сам Сосюра, і яка, без сумніву, знайома багатьом митцям будь яких часів та епох – це проблема творчості та компромісу, прикладів якої – сила силенна… Втім, аби не бути голослівними у вживанні усіляких якісних епітетів, звернімось до відомого віршу Володимира Сосюри:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
І тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
Що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
Ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
Я – поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
І тремтить од солодкої муки…

Вірш цей, чи не найвідоміший у творчій спадщині Володимира Сосюри, був написаний 1922 року, і увійшов до збірки 24-го року «Осінні зорі». Напевне, ви звернули увагу на образ «поет робітничої рані»: з одного боку, він може здатися недоречним, адже мова у вірші йде про неймовірне кохання… Але з іншого боку, образ цей гармонійно доповнює низку образів весни та початку нового життя, адже це й справді було характерно для тієї епохи, в якій жив Володимир Сосюра, і в якій формувався та розвивався його поетичний дар.

Він народився у робітничому краї, на Донбасі, 6 січня 1898 року, першим у згодом багатодітній сім’ї, і сам потім зазначав, що був дитям першого кохання. Принаймні, він вважав це чи не головною причиною того, що і сам постійно закохувався. Як поет згадував пізніше – «сім’я часто переїздила із села в село, і тому усі мої любові ніколи не закінчувались і не виростали разом зі мною».

Взагалі від самого народження його приваблювала краса, прояви якої він бачив усюди навколо себе – чи була то краса природи, чи гарна жінка, чи, навіть, краса відносин між людьми. Писати він почав у чотирнадцять років, і до речі, перші його вірші були російською мовою:

Я прощаюсь с тобой… Скоро поезд… Вокзал.
Давит скатка шинельная плечи…
Отрыдает труба, и сквозь огненный вал
мы помчимся победе навстречу.

Эта синяя кофточка… Пламя платка.
Очи – звезды со звездами в споре…
На винтовке любимой родная рука,
нежно пальцы грустят на затворе.

День, в прозрачности бледной дрожа, угасал…
Трепетали невнятные речи…
Я так долго, так долго тебя целовал,
и глаза твои, губы и плечи…

Це вірш 1918 року. Йшла громадянська війна, і саме цього року Володимир Сосюра вступив до гайдамацького полку – українського війська, причетність до якого – як до націоналістичного угрупування – згодом визнаний радянський поет вимушений був якщо не приховувати (навряд чи цей факт можна було приховати від влади), то якнайменше – не згадувати у своїй біографії. Як не згадувати і те, що перша збірка була видана у 1919 році за кошт тодішнього його командира – петлюрівського отамана Валаха – адже радянський облік друкованих видань Володимира Сосюри розпочинається із збірки «Поезії» 1921 року, яка вийшла вже після того, як він перейшов на бік Червоної армії.

Сталося це в Одесі, де із 19-го на 20-й рік Сосюра після поранення лікувався у шпиталі. Що діялося на той час у серці та душі поета, можна уявити завдяки його віршам – ось, наприклад, ще один, написаний російською мовою саме в одеському шпиталі:

Мерцают фонари, – их желтыми глазами
гляжу в немую мглу во власти давних чар,
деревья голые с дрожащими ветвями
роняют капли слез на влажный тротуар.

Иду, как тень, как сон, один с своей тоскою,
и ветер молодой целует щеки мне…
Но я не здесь, я там, как мысль моя – с тобою,
здесь только боль моя о сгинувшей весне.

Душа моя – как даль, стесненная камнями.
Я – воля, я – мечта, я – зов грядущих дней.
И тает первый снег под тихими шагами
в причудливой игре изменчивых теней.

Одела город ночь в печальные одежды.
Беседую с тобой в рассветной тишине.
Я в зорном зареве несу свои надежды,
которые несут с тобою встречу мне.

Отже, душа молодого поета прагнула любові, і не просто якихось банальних відносин – а такого кохання, яке підносить людину до неземних висот. Саме за межі пристрастей та жорстокості сучасного світу намагалася підійматися творча натура Володимира Сосюри, – але вимушена була повертатися, існувати у цьому світі, та постійно робити вибір. І врешті решт, вибір, який визначив усе його подальше життя, Сосюра зробив – у 1920 році вступив до 1-го Чорноморського полку Червоної армії (якому більшовики ще дозволяли бути «українським» та ходити під жовто-блакитним прапором), і цього ж року став членом партії більшовиків. Чи було це компромісом для нього, і якщо так – то наскільки болісним був цей компроміс?

Звичайно, нам, стороннім оглядачам, важко це визначити, але ми можемо припустити, що творча особистість Володимира Сосюри згодилася на подібний – не єдиний у своєму житті – крок, бо головним для нього все ж таки була творчість, а не політичні уподобання. Взагалі, епоху, в яку він народився, можна вважати тими запропонованими обставинами, в яких мала розвиватися його поетична натура. І, насамперед, він мав вижити у цих обставинах життя, які на кожному кроці вимагали йти на компроміс – достатньо пригадати, що його особистість прагнула краси, гармонії та любові, а вимушена була зіткатися із смертю, кров’ю та всесвітнім безладом:

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…

І хвилі моря, далекі й близькі,
мені шумлять.
Там стелить сонце останнім блиском
кривавий шлях.

Криваві пальці тремтять… О зоре,
постій, не йди!
Але шумує далеке море,
і мла… і дим…

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…

Це вірш 1923 року із книги «Місто» 24-го року. Взагалі, поетичні збірки виходили у Сосюри, як гриби після дощу, інколи по дві у рік. І гадаю, не буде перебільшенням припущення, що так рясно вірші з’являлися тому, бо у творах Сосюра постійно осмислював усі події та явища життя. Навряд чи тоді хтось примушував його звертатися до ідеологічно вивірених тематики та образів – скоріше, йому і самому було цікаво вплітати їх у власні твори, аби осмислити ті події, що стрімко змінювали життя навкруги, визначити їх не лише у контексті власної долі та долі своїх сучасників, а й взагалі – у контексті всесвітнього розвитку, який у свідомості поета виходив далеко за межі політичної належності або держав:

Голову розбив я об каміння неба, –
на заході морок, на заході кров…
І в нестямі вітер утікає степом,
ніби блиск останній скинутих корон…

О мої шукання, мрії-метеори!...
Не шумує листя, в жилах не вино, –
місяць народився ніби тільки вчора,
а уже блукає на степу давно.

Ох моє телятко!.. Як тебе спіймати,
щоб віки горіло ти в душі моїй?..
Доки ти од мене будеш утікати
і ховатись раптом в голубій траві?..

Я даремно руки в небо простягаю –
на худих долонях тільки тихий сміх…
І розбив об небо голову з одчаю.
Вітер…
Сніг…

Із цього віршу 1922 року ми бачимо, що молодий Сосюра зовсім не був захопленим послідовником будь якої ідеології: його більше турбували шукання власної душі, він відчайдушно намагався у цих шуканнях дістатися неба – але навкруги був суцільний занепад, руйнування та жорстокість. І повз це він також не міг пройти: людське страждання, яке оточувало його з усіх боків, не давало душі ані спокою, ані можливості створити навкруг себе та у собі самому гармонію. І справді, чи можливо це, коли

Дитина порізала пальчик
і дивиться так ніяково.
На ранку подує і плаче –
ніяк не спинить йому крові.

Синява сніжинками повна,
така невимовно байдужа…
Небесная стелиться вовна,
лягає покірно в калюжі…

Ні тата, ні мами немає.
Дитина в розпуці – не землю…
Хтось мимо: він часу не гає,
чужий і далекий… Ой леле!..

Ніхто не підніме, не скаже:
«Ходім, мій маленький, додому».
І сипле з небесної чаші
сніжинки рука невідома.

Це картинка із життя, свідком якої Володимир Сосюра став у 1923 році. Отже, ми бачимо, що у період, коли поет формувався, його, який прагнув краси як у житті, так і у творчості, обставини постійно примушували повертатися, так би мовити, з небес на землю – в реалії війн та революційних перебудов як у навколишньому житті, так і у свідомості людей.

З одного боку, причиною тому можна назвати епоху, в яку жив та творив поет, але з іншого, – звичайно ж, вибір, який робить будь-яка особистість під впливом життєвих обставин, відбувається перш за все у власній свідомості кожного. І Володимир Сосюра, схоже, постійно вимушений був робити вибір: чи залишатись вірним власному розумінню творчості, заснованій на гармонії та красі, чи відповідати вимогам ідеології та політичної доцільності:

Десь кричать і кличуть паровози,
виростає світ новий в бою…
Як сказать без криків і без пози
про епоху огненну мою?

Як сказать, з умілістю якою?
(Сніг летить, і світиться вікно…).
Тихе слово сповнити грозою,
щоб по серцю вдарило воно?

Днів копита б’ють по бруку гулко,
вся в диму замурзана блакить.
Ходить лірик по вузьких провулках
і не знає, що йому робить.

Я дивлюсь на себе ніби збоку
і кажу собі такі слова:
«Не печалься, ніжний, кароокий,
хай від дум не никне голова.

Ти співав про бурі революцій,
так зумій же тепло передать,
як в полях за хліб колгоспи б’ються,
як заводи б’ються за метал.

В ці звитяжні сонячні години
передать ти радісно зумій,
як стає пшенична Україна
машиновим краєм індустрій.

А пісні про кучері беріз – кинь,
для борні потрібен інший спів.
Техсекретар нагадав, що внесків
третій місяць ти вже не платив.

Так покинь гітарні перебори
кволих співів про кохання й гай
і з мутним і невеселим зором
по вузьких провулках не блукай.

Об асфальт підборами не стукай,
мало не ходити в біліард,
а засядь за ленінську науку,
будь поетом штурмів і відплат».

Вірш цей, 1933 року, під назвою «Провулки», за життя поета не входив у жодну із збірок, але саме він яскраво ілюструє стан та настрій Сосюри, який супроводжував його усе життя. Ми можемо припустити, що прийняття поетом більшовистської, а потім і радянської ідеології не було лише холодним розрахунком у намаганні вижити за будь-яку ціну, а все ж таки продиктовано щирою вірою у можливість побудувати новий – яскравий, гарний та справедливий світ, чого саме Володимир Сосюра і прагнув.

І так само щиро він намагався поєднувати у своїх віршах ліричні образи природної краси та всесвітньої величі із оспівуванням реалій того самого нового життя, у досягненні якого він набув жорстокого, кривавого досвіду. Хочу тут, до речі, звернути увагу на рядки із щойно наведеного віршу – у тому місті, де поет намагався поєднати непоєднуване, відбувся збій і у римі, і у поетичному ритмі. Але зазвичай, таке поєднування природного з неприродним, якого вимагав від Сосюри час, він робив із притаманним йому талантом:

Ідуть полки, нема їм краю,
Од них у даль прослалась тінь.
А Дніпрельстан горить і грає,
Він рай земний зробив із краю
Для щастя інших поколінь.

Шумить Дніпро… Керують люди,
Двигтіння сил глухе, сліпе.
Машини дмуть могутні груди…
СРСР дала це чудо
Безсмертна воля ВКП.

В росі Тарасова могила,
Навколо – криця і чавун…
Спокійно спи, поете милий:
Вже простягли над світом крила
Міцні республіки Комун.

В бетони й сталь наш край закутий,
Нам не страшний ворожий стан.
Минуло «бути чи не бути?».
Над синню буйного Славути
Про це вирує Дніпрельстан.

Це уривок із поеми 1926 року «Дніпрельстан» із збірки 28-го року з ліричною назвою «Коли зацвітуть акації». Поема ця, до речі, зробила Сосюру не лише відомим, а й популярним та улюбленим поетом свого часу, – і, що мало неабияке значення, – поетом, корисним владі, яка саме і потребувала талановитих, ідеологічно вивірених творів задля емоційного впливу на свідомість громадян. Сумно, що художник – свідомо чи не свідомо – витрачав свій потенціал на створення віршів, що були призначені для обслуговування суєтних, тимчасових потреб, які, втім, здавалися глобальними і тим самим підміняли у свідомості людей справжні, вічні цінності людського життя на мінливі потреби ідеології.

До речі, ця підміна відбувалася не лише у свідомості, а й у повсякденному житті, коли головною чеснотою вважалося підкорення потреб власного життя потребам суспільства. Не минула ця тенденція і Володимира Сосюру, про що він із сумом постійно розмірковував, намагаючись знайти у цьому будь який сенс, і умовити власне серце прийняти запропоновані реалії життя. Ось, наприклад, вірш 1930 року, який так і називається «Серце», і який дав назву усій збірці:

Солодко й тоскно, ах…
Це кохання нестримано лине.
І розлука встає, як жах.
Срібло озер України
в твоїх очах,
єдина!
Під нами –
сніг
пломенистий,
котяться гами
до ніг.
Над нами –
туманна блакить.
Це місто шумить і шумить,
велике
північне
місто.
Я став за токарний верстат
для того, щоб бути робочим,
щоб марно не плакали очі
над морем кривавим страт…
Я хочу усе зрозуміть,
щоб бути як сніг той іскристий,
що стеле під ноги блакить.
А місто шумить і шумить…
Велике
північне
місто.
Обличчя в тумані чиє?
І хто з ким на сонячнім герці?
Я стримаю серце своє,
українське
розхристане
серце.
…
І хитаюся я… Два магніти:
революція і любов.
Пам’ятаю… акації… літо,
коли місто взяли ми знов,
коли прапор червоний під крики
з виконкому зірвав отаман,
і було так туманно і дико
дивитись на ями ран,
на обличчя розстріляних долі,
на тих, хто вмирати вмів.
І шуміли печально тополі
над трупами впалих бійців.
Хай прийшов я до сонця крізь ночі,
Але біль той в мені ще не вмер.
От для чого я став робочим –
щоб не схибить тепер.
На чолі долоня холодна,
а серце – шматок терпкий.
…
Протинай же, думко, туман
електроном у морі стихії.
України старої нема,
як немає старої Росії.
Із південного із туману
У польоті в невидані дні
Мерехтить Україна багряна
Золотими крилами мені.
Наді мною вся в димі блакить,
І сніг,
Як сльози, чистий
Лягає покірно до ніг.
А місто шумить і шумить…
Велике
Північне
Місто.

Вірш цей написаний у Ленінграді на початку 1930-го року. Погодьтеся, поетом – для того часу – обрана не лише гідна громадянська позиція, але й – вигідна. І для такого вибору у Володимира Сосюри були досить вагомі підстави: він був не сліпий і не глухий ні в прямому, ні в переносному сенсі, і дуже добре бачив, що задекларовані ідеали та реалії життя багато у чому не співпадають. Ось, до речі, спогади самого Сосюри, якими він,  будучи вже тяжко хворим, наважився поділитися із українським письменником Юрієм Бедзиком наприкінці власного життя. Ці спогади Юрій Бедзик оприлюднив у статті під назвою «Відчайдушний Володимир Сосюра»: на початку 30-х поет став свідком міліцейської розправи на харківському вокзалі із так званими «мішечниками» – голодними селянами, які приїхали до великого міста, аби виміняти своє нехитре майно на будь-які харчі. Владою це вважалося злочином, і, як засвідчив сам Володимир Миколайович, на його очах селян били прикладами гвинтівок, калічили, віднімали жалюгідний скарб. Прокотився слух, що у найближчому лозі їх будуть розстрілювати, і перелякані люди кинулися в різні боки. По них відкрили вогонь.

«Звичайно, – писав Бедзик, – порядний та благородний поет Сосюра не міг залишитися осторонь, та спробував зупинити розлючених стражів порядку». Його заарештували, і вже у міліції дізналися, що він – пролетарський поет Володимир Сосюра, і провели із ним так звану роз’яснювально-виховну роботу. Начальник міліції, за спогадом самого Сосюри, сказав:
— Дещо із ваших творів я читав. Чудово пишете, громадянин Сосюра. Особливо мені сподобався «Дніпрельстан». Більше б таких книжок. Але ви, громадянин поет, забули, що «дніпрельстани» самі з води не ростуть, для їх спорудження потрібні великі кошти. Саме для цього партія, особисто товариш Сталін, і беруть зайву кулацьку копійку. А інакше ми не впораємось із світовим капіталізмом… Отже, громадянин Сосюра, ми вас відпускаємо, але за умови, що ви забудете усе, що бачили. Інакше – я передам матеріали на вас до НКВД як на ворога народу… Домовились?

Умова була висунута в ультимативній формі. Сосюра похмуро схилив голову: «Я розумів, що за зайве слово буду відповідати за усією суворістю радянських законів, – розповідав колезі-письменнику Володимир Сосюра у 1965 році. – І, можливо, накликав би на себе звинувачення, яке коштувало б мені життя. Я дав підписку про мовчання».

Напевне, кожному з нас не так уже й важко уявити себе на місці поета – і сьогодні життя нам пропонує робити жорсткий вибір, хай і не у таких трагічних обставинах. Але ж Сосюра постійно стикався не лише із необхідністю такого наявного вибору, але й вибору творчого – зокрема, як та про що писати. Наприклад, ще у двадцятих роках, тим паче у тридцятих, його регулярно критикували за псевдоромантизм та безкласовість, і це йому було важко, неможливо зрозуміти – адже хто як не він славив будівництво і нового життя, і нової людини? Він навіть майже два роки не видавав віршів. А потім вийшла вже згадувана нами збірка «Серце», і у 1932 році – попри усілякі цькування та зауваження – книжка із ліричною назвою «Червоні троянди». В якій, зокрема, читаємо вірш, уперто названий самим поетом «Про любов»:

І зоряне небо – як споминів рій…
Хитаються вишні в імлі молодій,
хитаються вишні привітно в саду…
Між ними з тобою я стежкою йду.

В зіницях твоїх і любов, і блакить,
над ними волосся сіяє й тремтить…
І місяць над ними, і вітер, і я,
подібний до сокола і солов’я…

Колись ми зустрілись. Було це давно.
Червоні жоржини і синє вікно…
Ще й досі той вечір у серці своя…
Я слухав тебе, як колись – солов’я…

Я слухаю й зараз призивний твій спів
і, декому в піку, люблю солов’їв,
акації шум, аромату їх яд,
що пив я під гул неповторний гармат,

Коли наступали ми в крицю, вперед…
Я ніжні їх грона чіпляв на багнет…
Тікали розбиті ворожі полки –
і бризкала кров на бліді пелюстки…
…
В тобі, як у сяйві безсмертних очей
троянди цвітуть… І в цеху соловей
сміється і тьохкає, й пісня його
прискорює темпів змагання вогонь…

В чім річ, ви спитаєте? Що за акорд?..
Лисніє в цеху репродуктор «Рекорд»…
В чім річ?.. Що за речі?.. Міщанії фон…
На дереві кожнім в саду мікрофон…

На дереві кожнім у мрійні алей,
де подругу кличе у тьмі соловей…
Чи ясно, для кого слова ці мої?..
Троянди в цеху і в саду солов’ї?

Як там, як на фронті колись у боях,
в пригоді нам стане і спів солов’я,
і запах акацій, трояндова кров,
і місяць, і зорі, і ти, о любов!

Згодом, у радянському чотиритомному виданні творів Володимира Сосюри, що вийшов через двадцять років після смерті поета, саме про цей вірш було зазначено: «спрямований проти спрощенської критики, яка заперечувала інтимну лірику радянської поезії». То ж, гадаю, Володимира Сосюру можна вважати у деякому сенсі просвітницьким поетом, який, незважаючи на обставини життя та реалії часу, не бажав відмовлятися від прагнень власної душі та власного розуміння творчості, і тому для нього усе життя була актуальною проблема компромісу.

Насамперед, це був саме вибір – чи творити, спираючись на власне розуміння поезії, гармонії, краси, чи підкорюватись потребам ідеології свого часу. Адже, нагадаю, від самого початку не лише власної творчості, а й взагалі – від початку свого життя, з дитинства, Сосюра перш за все бачив навколо себе красу навколишнього світу, навіть у найжорстокіші часи війн, репресій та психологічного тиску. І, аби не зрадити собі самому, він намагався поєднувати у віршах особисте розуміння гармонії з ідеологічно вірною тематикою.

Так, наприклад, у твори про встановлення нової влади, нового життя, про формування нової людини – яскравими барвами завжди вриваються зорі, квіти, весна. Ось, до речі, уривки однієї із самих ранніх поем Володимира Сосюри – «Оксана», написаної ще у 1922 році, так би мовити, по гарячих слідах подій, – гарячих як у прямому, так і в переносному сенсі:
1.
Де стукотить коток на золотім гармані
і од полови дим розвіяно летить,
там в сонячнім меду цвіте платок Оксани,
і в’яне по ночах над полем молодик…

І кожне літо так. Зимою шахти, гони,
до церкви тихий дзвін, біограф, парубки…
кохання в глибині з веселим коногоном,
де п’яним вітром б’є продольні дух важкий…

Вишневий краю мій!.. За що тебе кохаю!?
Як пахнуть повесні далекі береги,
як проліски цвітуть, як зорі небо крають
і в щоки вітер б’є тривожний і швидкий!..

Вишневий краю мій!.. То на твоїх дорогах
я перший раз почув смертельний бою дзвін
і дух крові в снігу, солодкий, як тривога
під зоряним огнем, коли цвіте полинь…
2.
/…/
І важко стало жить. Покинула Оксана
розхристане село для іншої мети.
Вона пішла туди, де гоять братні рани,
де на очах журба, а в серці тільки дим…

Як важко пахли дні солодким йодоформом,
і снилися бої і рейди в туманах,
Немов холодний блиск орудій на платформах,
коли в траві вмира од пострілів луна…

…і далі героїня, також одного разу зробивши власний вибір на користь будування нового, кращого життя, прийняла запропоновані долею обставини – і досягла у цьому неабияких успіхів:
12.
В Полтаві жінвідділ. Там бачили Оксану.
Не можна й розказати, яка тепер вона.
Як море восени, коли на тебе гляне
задуманих очей бездонна глибина…

На зборах кожний раз. Вона вже комуністка.
І любить гаряче всім серцем РКП.
І голосом дзвінким, і зором променистим
гуртує на селі жінок вона тепер.

Деякі образи тут неможливо не помітити, бо саме вони роблять вірші вже не простим віршоскладанням, а – справжньою поезією:

Не можна й розказати, яка тепер вона.
Як море восени, коли на тебе гляне
задуманих очей бездонна глибина…

Саме завдяки цим образам, на мою думку, уся ідеологічна складова віршів Володимира Сосюри відходить на дальній план, виконуючи функції декорацій, у яких формується та розвивається особистість. Проте, є у поета і чимало творів, вільних від такого подвійного плану, адже головним сенсом його життя було усе ж таки кохання: і сам він часто закохувався, і жінки не могли не піддатися особливій, навіть загадковій чарівності поета: деякі казали, що у нього натхненне обличчя… бандита, і не вірили, що він, пройшовши крізь пекло громадянської війни, не убив – як він сам на цьому наполягав – жодної людини.

Отже, у Володимира Сосюри чимало віршів суто ліричних – про жіночу красу, про почуття, про єдність людини із навколишнім світом, про прагнення душі до неземних висот:

Глянув я на море, – засиніли чари…
Мов проміння в хвилі, розгубився я.
Може, це не море, не янтарні хмари,
не кармінний обрій, а душа моя?!
Може, це не море, а твоє волосся,
і такий маленький я на нім лежу…
А воно круг мене райдужно сплелося,
тишина круг мене, тільки хвилі шум.
Море моє, море, я – в твої обійми,
молодим дельфіном на валів ряди.
Вийми мою душу, серце моє вийми,
і над Оріоном рвійно засвіти.
А од них на тебе з вишини проміння
крізь холодні груди вічно засія.
І в твої незнані зоряні глибини
на промінні тому опущуся я.

Це вірш 1924 року, написаний, коли він був одружений з Вірою Берзіною, що була колись політруком червоного ескадрону. До речі, саме їй був присвячений вірш, з якого ми розпочали розглядати творчість Володимира Сосюри – «Так ніхто не кохав». Втім, це шалене кохання все ж таки минуло, і незважаючи на те, що подружжя мало двох синів, поет, закохавшись, пішов із сім’ї. Але й це кохання було недовгим – через деякий час Сосюра зустрів красуню-балерину Марію Данилову, яка без перебільшення стала коханням усього його життя, і сині очі якої надалі він не раз оспівував у багатьох своїх віршах. Один із перших, їй присвячений, написаний у 1931 році, і так і називається – «Марії»:

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов – як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, –
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, –
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, –
зачарувать мене не зможе він –
твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!..

Як вже зазначалось, цьому коханню Володимир Сосюра залишився вірним протягом усього свого життя, проте багато хто з оточення подружжя вважав, що жінка не кохає поета, що взагалі їх сімейне життя складне і недобре, та вірші поета того часу все ж таки свідчать про інше:

Була в душі моїй пустиня –
і сад тепер, а в нім цвіти.
Я – тихе місячне проміння,
проміння сонячнеє ти.

Ти – моря шум, я – спокій суші,
обидва ми – мов тиша й крик.
А ніч і день то – наші душі,
любов’ю з’єднані навік.

Це вірш вже сорокового року, коли був набутий багатий досвід спільного життя, заснованого, як засвідчив сам поет, на єдності двох душ. І це не лише слова – адже вони із дружиною не тільки залишалися разом, а й пережили неабиякі потрясіння, характерні для тих суворих часів. Наприклад, у 1942 році Сосюрі повідомили, що його кохана дружина є агентом НКВД і докладає на нього… проте, він не кинув її: чи не повірив, чи продовжував любити – як би там не було, але й тут він вимушений був зробити вибір.

Без сумніву, такий постійний тиск життєвих обставин на особистість, до того ж – особистість вкрай вразливу, не минув поетові даром. У тридцяті роки, наприклад, він неодноразово намагався скоротити собі життя, навіть лікувався від психічних розладів: владі він здавався не лише ідеологічно корисним, а й трохи дивакуватим, навіть не сповна розуму. І цілком можливо, що Сосюра навмисне, свідомо провокував таке до себе ставлення, аби вибороти бодай яке право на свободу думки та навіть на свободу слова.

Наприклад, відомий нині історик, критик та аналітик Олесь Бузина у епатажливо названому ним власному дослідженні «Володимир Сосюра – класик із дурдому» писав, що у 34-році в Харкові, де Сосюра тоді жив, він у збудженому стані вискочив на балкон у самому халаті та почав декламувати: «Я чорний демон – дух вигнання». Саме за це поета запровадили до психлікарні. Про ті часи є спогади і самого Сосюри, і, наприклад, відомий український письменник Юрій Смолич, сучасник поета, також писав у своїх спогадах, які вийшли обмеженим тиражем у 1972 році: «Сосюра був тяжко хворий – це також відомо всім… Час од часу, не так, на щастя, часто, нервова недуга загострювалась, і Володі доводилося навіть лягати до клінік». Саме на ці свідчення, можливо, Олесь Бузина і спирався, проводячи паралелі між образом (до речі, того самого часу – тридцятих років) булгаковського поета Івана Бездомного та образом реального поета Володимира Сосюри, припустивши, що у доволі дивному вигляді Сосюру міг бачити і Михайло Булгаков.

Але про цей факт життя поета, вважаю, не має сенсу багато говорити – достатньо прийняти його до уваги, аби мати можливість уявити обставини, в яких Володимир Сосюра набував життєвий та творчий досвід. До того ж, головний результат для митця, врешті решт – не факти його біографії, а ті твори, які залишились (чи не залишились) у культурній спадщині людства. Без сумніву, багато з віршів Володимира Сосюри пройшли перевірку часом, і сьогодні їх хочеться читати, бо в них є і глибина думки, і яскраві, оригінальні образи, і музика вірша. Наприклад, узявши до уваги усі вже відомі обставини життя поета, ознайомтесь із його твором 1929 року із книжки «Серце» під назвою «Зима»:

Холодним спокоєм одягнено поля,
у білому вбранні замислилась земля.
Куди не глянь – огні, холодні скрізь огні,
і сонце, наче спить у мертвій вишині,
тепла не шле згори. Чи довго буде сон цей?
Замислились поля, стулило вії сонце.
Мов облетіла даль, зів’яла, одцвіла,
покрило льодом рік холодні дзеркала,
там переливи хвиль вже не біжать вперед,
лиш іноді вітри торкають очерет,
і ріки мов дзвенять, жаліються у сні,
не в силі скинути окови крижані.
А прийде ніч сумна, і місяць угорі
по небу темному розвісить ліхтарі,
завиє вовк у тьмі з огнем очей рудим,
і стане жить усе життям якимсь страшним
у балках, у степу, на ріках і вгорі,
аж до холодної до дикої зорі,
що прийде з глибини і над полями стане,
урочиста, як спів, з плащем своїм багряним,
погляне на сніги… отверзуться уста,
і сонце випливе, як риба золота.
В обіймах тишини і далі снігової
проходять ночі й дні у срібному завої
та хуга іноді над степом продзвенить,
крилами білими затьмаривши блакить,
з риданням пролетить розпатлана вона,
погасне вдалині… І знову тишина.
Та прийдуть інші дні, й весни зелений спів
у теплім сяйві зорь, у дзвоні ручаїв,
крізь привітання птиць, крізь роси і тумани
над полем зацвіте, як музика незнана.
Щасливі прийдуть дні і глянуть із безодні
на океани трав, на ріки многоводні,
що скинули свої окови навісні
і вільно вдаль біжать… Щасливі прийдуть дні!
І в нас була зима, і ми були, як ріки
в оковах навісних, похилі, без’язикі,
в холодній тишині, під тягарем одвічним,
нам не було часу піднять до зір обличчя.
А десь цвіли сади і дивно пахли трави,
над ними – місяць рожевий і ласкавий,
лунав там дзвін гітар, і в залах осіянних
крутились у танку щасливі юні панни,
і кавалери їх дзвеніли острогами.
Як домовина, ніч гойдалася над нами.
І в нас була зима. Та дзвін хрипкий церков
раптово в ніч одну немов залляла кров –
то запалили ми огні свої уперті,
то ми пішли на штурм у білім танку смерті –
і у тривозі збляк, розтанув пишний бал,
і перемоги крик потряс колони зал!
Упав минулий світ, мов яблуко доспіле,
і на багнети ми троянди почепили.
І в нас була зима. Але тепер не те.
Тільки для нас земля співає, і цвіте,
і, звільнена, пливе у зорянім тумані…
О аромати трав, о крила днів багряні,
що заплели вгорі невиданий вінець!
О теплий тиск руки, о дружній стук сердець!

Гадаю, що навіть з урахуванням останніх рядків цієї поетики, які натякають на реалії сучасної для Сосюри дійсності, вірш справляє могутнє враження від дивовижної здатності поета заглиблюватись у багатобарвний та багатоплановий світ образів, від його здатності знаходити нові можливості для митця поетичного слова. Саме у цьому контексті можна розглянути ще один вірш пізнішого часу – роздуми поета про сутність творчості під назвою «За вікном», із збірки 1937 року «Нові поезії»:
 
Ніч міська за вікном. Десь кричать поїзди.
Протинає той крик мої мрії.
І на склі, наче відблиск холодний слюди,
ліхтаревий вогонь пломеніє.

У кімнаті один я з прибоями дум,
п’ю вогні крізь опущені вії.
За вікном літака наближається шум
і поволі у тьмі даленіє.

Рветься пісня в вікно, б’ється птицею в скло
і крилами призивно тріпоче,
мов нагадує серцю далеке село
голубої донецької ночі.

В небі зір простяглася дорога ясна,
і горить, і тремтить наді мною…
Я для пісні вікно розчинив, щоб вона
залила мою душу весною.

Пахнуть квіти в саду і шумлять дерева,
бродить місяць, як привид, між ними,
і пливуть на папері, як хвилі, слова,
замикаючи рух свій у рими.

Я ж іще молодий. В жилах кров – як вино.
Зорі, зорі, світіть наді мною.
Розчинив я для пісні і серце, й вікно,
і зіниці – для ночі міської.

Знов гуркоче літак… там безсонний пілот
розвиває невидану скорість
і в холодному морі бездонних висот
мужній край мій підносить під зорі.

Дальній крик поїздів, ніч, і пісня, й літак…
Я один. Щастя стукає в двері.
Швидше ж, швидше ввіходь, і, як радісний мак,
достигає мій вірш на папері.

Але давайте повернімось до не менш важливої для Володимира Сосюри теми, а саме – теми кохання. Інколи воно має у нього значення ніжної чуттєвості (пам’ятаєте, в одному з віршів ми читали: «Може, це не море, а твоє волосся, і такий маленький я на нім лежу…»). А інколи любов для Сосюри – це не лише почуття, а явище всесвітнє, яке розширює межі навколишнього світу та змушує душу підійматись у власному світосприйнятті, коли людина вже не цар природи, існуючий сам по собі, а – частина безмежного Всесвіту.

І сонце, і гудки, і запахи ялини,
і шелести беріз, і птичі голоси,
і паротяга крик, що у простори лине,
і неба синій зір у сяєві краси…

І все, що навкруги и що в мені, сплелося
в безсмертний образ твій, омріяний в віках
моїх шукань і дум… Цілує даль колосся,
і облітає мак, і пил здіймає шлях…

Я думаю, це – ти. Ідуть полки до бою –
вітчизну боронить… од вибухів мости
летять у вишину… небесною красою
сіяє рідний зір на мене з висоти.

В підземній глибині, в морях, і під водою,
і на вершинах гір, і в хащах лісових,
уранці, в ніч, удень, вечірньою порою
і в селах, і містах звучить мені твій сміх.

Чи осінь, чи зима, чи в зелені діброва
весни вітає дні, чи літо славить птах, -
усе мені шумить хода твоя шовкова
і стан твій молодий пливе в моїх очах.

І в мандрів далині, і в творчому тумані,
і в час, коли летить жаданий сон до вій,
і в мир, і на війні любов’ю думи п’яні…
Де б я не був, завжди зі мною образ твій.

Вірш цей із збірки 1940-го року «Журавлі прилетіли», як не важко припустити, присвячений коханій дружині Марії Даниловій. Проте, як вже зазначалося, стосунки їх багато у чому мали трагічний характер. Так, журналіст, театральний та літературний критик Віталій Жежера розповів у одній із своїх статей, що у 1948 році Марія Данилова «з відчаю» (так автор припустив) написала тодішньому голові Спілки письменників України Корнійчуку листа, у якому, зокрема, зізналась, що «…була у 1941 році завербована, та вимушена по «справах» відвідувати явочні квартири, а люди думають про неї бо зна що. І тому вона просить Корнійчука розвіяти ці чутки. – Чим міг допомогти Корнійчук?» – задає риторичне питання журналіст, і розповідає далі: «Він відніс листа «куди треба». Марію заарештували та засудили на десять років за розголошення державної таємниці. Із Сосюрою вона розійшлася іще до арешту. Через рік після смерті Сталіна вона повернулась. Розповідали, що із вокзалу додому Сосюра нібито ніс її на руках. Пізніше вони знову офіційно одружилися, і останні десять років їх життя були спокійними та щасливими». У них було двоє дітей та двоє онуків.

Як робиться у таких випадках, можна було б сказати: «без коментарів». Але є один коментар, без якого ми не можемо обійтися: це свідчення самого Володимира Сосюри, яке він зробив у бесіді із колегою Юрієм Бедзиком наприкінці свого життя. Ми вже посилалися на статтю «Відчайдушний Володимир Сосюра», і от іще одна цитата із неї:

«Чому Бог дав нам так мало сил! – промовив у розпачі Сосюра. – Якби мені було відпущено іще хоча б років двадцять… я обов’язково написав би книгу про мою велику любов до моєї синьоокої Марії! Я написав би про страшну, дику, нелюдську наругу над Марією, коли після війни берівська команда кинула її до табору, як її мучили та знущалися над її красою. Із однією лише метою – зганьбити українського поета Володимира Сосюру!».

І дійсно, коли Марія перебувала у таборі, Сосюру справді травили за вірш «Любіть Україну» – це було саме під час боротьби влади проти проявів націоналізму, і, як пише Віталій Жежера, «аби до усіх дійшло – обрали для цього поета, відомого усім. Критика цього віршу на шостому пленумі Союзу письменників України тривала чотири дні!» – підкреслив журналіст.

Та на жаль, деякі сторінки його життя та творчості можуть слугувати для нас яскравим прикладом того, до чого може привести підміна у свідомості цінностей вічних цінностями тимчасовими, адже сьогодні значна частина його творів вже не мають для читачів ані пізнавального, ані розвиваючого значення:

Лиш той епохи гідний,
хто влився в кроків мідь,
щоб край любить свій рідний,
щоб партію любить.

Хто творить, а не ниє,
не плаче без пуття
і обертає мрію
на сонячне життя.

Кого весна Жовтнева
на гори возвела,
у кого воля лева
і дужий літ орла.

Це вірш 1947 року із збірки «Щоб сади шуміли», із якого виходить, що творити та обертати «мрію на сонячне життя» можливо лише за умови… любові до партії. У наш час це не актуально навіть з тієї причини, що партій нині – незчисленна кількість… далі ви й самі можете поповнити перелік зауважень, за якими цей – і багато інших творів Володимира Сосюри – з часом втратили свою значимість. Та саме за цю збірку поет став володарем Сталінської премії. І – за іронією часу – саме у цю збірку увійшов вірш «Любіть Україну», за який декілька років потому Сосюру звинуватили у «буржуазному націоналізмі». До речі, як на мій погляд, саме такі незбагненні, парадоксальні випадки, що ставалися та й сьогодні стаються у житті, чи не є сигналом до того, що не варто здавати власний талант будь якій владі у використання?

Але заради правди маємо згадати, що не лише цій темі присвячував поет свої вірші – душа його відчувала обмеженість подібного ставлення до буття людини, художника у цьому світі, і нерідко Сосюра у своїх творах звертався до вічних цінностей, і саме ці твори сьогодні запропоновані для вивчення шкільною програмою. Проте, як то кажуть, історія нічому не вчить, і сьогоднішня влада удається до іншої крайності – підносить поета як борця за національну ідею. Звичайно, мотиви любові до України неодноразово звучать у віршах Володимира Сосюри, але ж, якщо принаймні намагатися бути об’єктивним, треба розглядати їх у контексті усіх можливих обставин його життя та творчості.

Так, наприклад, мотив любові до землі – причому, оспівування як краси різноманітних проявів природи, так і природи рідної України, – нерідко подається Сосюрою з точки зору сучасної йому романтики індустріалізації та урбанізації:

Крізь шум машин я чую шум гаїв
і зорі бачу в морі ліхтарів,
небесні зорі.
Чого так кличе неба висота,
коли під вітром хиляться жита
в безмежному просторі?

Чого в кварталах міста гомінких
все лине даль доріг перед очима
і соняшники з-за тинів густих
хитають головами золотими?

Я так люблю природу! З нею я
зливаюся і серцем, і душею.
І місто я люблю істотою всією
і розлюбить не можу їх ніяк.

Коли я в полі йду – далекий шум міський
у шумі колосків до мене з вітром лине.
А в небо я дивлюсь – з вогнями ліхтарів
порівнюю зірки. Шумлять дубів вершини –

мені ж все мариться знамен багряний шум,
де сяйво ліхтарів Дніпра відбили води.
О світлі владарі моїх чуттів і дум,
плоди труда й безсмертної природи!

Це вірш 55-го року, що увійшов до збірки із характерною для Сосюри ліричною назвою «На струнах серця». Намагаючись оглянути творчість поета з якомога ширшого полю зору, мимоволі згадуєш слова його сучасниці Анни Ахматової: «Я была тогда с моим народом – там, где мой народ в то время был»… Так, Володимира Сосюри доля випробувала на міцність так само, як і багатьох його співвітчизників: він пережив і революцію, і громадянську війну, і часи побудування нового життя, і репресії, і війну Велику Вітчизняну.

До речі, спочатку поет евакуювався до Башкирії, але усім серцем був із тими, хто воював. І результатом цього стали багаточисельні вірші, які підбадьорювали солдатів та простих людей, що вимушені були залишатись у тилу супротивника. І сила почуттів у той час була у Сосюри настільки сильною, що народжувала нові поетичні образи. Як, наприклад, у вірші 41-го року «Наліт»:

Прожекторів схрестилися мечі,
і в їхнім схрещенні вилискує зловісно
фашистський бомбовоз… Круг нього, тьму рвучи,
зенітного вогню завіса грізно висне.
І кулі шле по світляних стовпах
пунктиром огняним поблідлий з жаху птах,
що знаки свастики несе на гострих крилах,
хитається і падає безсило,
мов довгий смолоскип… І разом замовка
огонь зеніток. Ніч. І місто, як ріка,
зітхає радісно, до зір підводить груди.
Виходять з бомбосховищ люди.

Не зміг Володимир Сосюра довго залишатись у степах Башкирії лише спостерігачем за подіями на фронті – і з 1942 по 44-й роки відслужив військовим кореспондентом. Але ще в евакуації особливо йому боліла доля улюбленої України, яка постає у поета в образі або коханої жінки, або рідної матері:

Завмер її веселий сміх.
Такою рідною й блідою
в снігах Башкирії сипких
вона стоїть переді мною.

Лиш зір все той же, як колись,
пече і пестить… Сонце, дими…
І довгі коси простяглись
в вітрах струнами золотими.

Завмер її веселий сміх.
А я… я плачу, мов дитини.
В снігах Башкирії сипких
Мені приснилась Україна.

Після перемоги життя не лише поступово входило у мирне русло, а й набували нових обертів гоніння та репресій – для Сосюри також, як і для багатьох його сучасників. Про це ми вже говорили – це і показова критика за вірш «Любіть Україну», і арешт та вислання його коханої дружини… До речі, неодноразово, ще з ранніх років, Сосюру примушували переписувати цілі рядки – аби твори більше відповідали вимогам… навіть не часу, а все тієї ж ідеології. …Тим не менш, поет працював, видавав збірки, отримував премії та нагороди, викладав в університеті, працював у журналах. Ось, наприклад, спогади українського письменника Бориса Олійника, які дуже добре характеризують Володимира Сосюру як особистість:

«П’ятдесяті роки – незабутня студентська пора. Ми, літстудійці Шевченкового університету, зібралися на своє засідання. Раптом наш керівник оголошує:
— Засідання літстудії сьогодні вестиме Володимир Миколайович Сосюра.
…Він увійшов просто, буденно, повільним кроком, вище середнього зросту, широкоплечий, кремезний чоловік. Карі, з поволокою очі, смагляве обличчя, позначене тою особливою скульптурною красою, над якою не владні роки. Кілька хвилин ми, літстудійці, почувалися не вельми затишно. Та згодом, якось непомітно, перейшли оту невидиму межу, стіл одсунувся кудись у куток, і поет опинився в нашому тісному колі, невимушено всівшись на студентську лаву.
…Пізніше, коли я працював у «Молодій України», мені нерідко доводилося «забігати» до Володимира Миколайовича. Був він напрочуд демократичний, завжди й усім доступний, і ми журналісти, зловживаючи його безвідмовністю, часто «вибивали» у нього вірші прямо в полосу.
Згодом я вже настільки осмілів, що одного разу зважився попросити у самого Сосюри… рекомендацію до Спілки письменників. На мій подив, він одразу згодився, і тут же, при мені, почав писати».

Як ми вже знаємо, останні роки Володимира Сосюри були спокійними, і стосовно особистого життя – навіть щасливими. Але все частіше в його віршах лунають нотки суму за втраченими роками молодості – коли життя тільки починалося:

Знов дзвенить вечірня мандоліна
про минулі, про далекі дні…
Де зоря упала на коліна,
край донецький сниться все мені.

Кожна стежка, кожний камінь сниться
на зеленім березі ріки,
і за вигоном, де залізниця,
синьокрилі сняться вітряки.

За вікном багрянії суниці,
де малим я слухав солов’я…
Ох, все сниться, сниться мені, сниться
неповторна молодість моя.

Останні роки життя Володимир Сосюра тяжко хворів на серце, часто підіймався тиск, і, звичайно, все частіше поет замислювався над власним пройденим шляхом. Ми вже зверталися до спогадів про зустріч із поетом письменника Юрія Бедзика, які він оприлюднив у своїй статті «Відчайдушний Володимир Сосюра». І от іще одна цитата із неї: «Я переписав би заново свою поему «Мазепа». Свою нову поему про великого нашого пращура я буду писати до самої смерті. Це буде бомба!».

Звичайно, у радянські часи точка зору на історичну постать Мазепи, яка не співпадала із загально прийнятною офіційною оцінкою Мазепи, дійсно дорівнювала ефекту бомби: поет не вважав гетьмана зрадником, бо він любив Україну і прагнув її незалежності:
Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи,
І в ній в той час страшний незгоди
Трагедію свого народу.

Вочевидь, поет не був цілком собою вдоволеним, бо розумів, що не міг максимально реалізовувати свій творчий потенціал з огляду на постійний шалений тиск з боку влади. Але все ж таки не можна заперечувати й тому, що попри усі спроби обставин і часу підкорити художню натуру Володимира Сосюри вимогам не вдалося: у власній творчості він все ж таки завжди мав власний простір для поринання у ті образи, які були йому близькі від початку життя:

І шум машин, і сніг, і зльоти мрій крилаті,
і вікон блиск, і перехожих крок –
Все у мені, як світ новий – в маляті,
у глибині очей його зірок.

Все у мені, і я живу у всьому
як частка всього, в зміні сяйва й тьми.
Лети, мій співе, і не знай утоми,
лети й живи між зорями й людьми!

Я все живе люблю, люблю без краю,
люблю за серця теплого биття…
Я крапля та, що думає й співає
у океані вічному життя.

Цей вірш написаний Володимиром Сосюрою за два роки до смерті. Помер поет 8 січня 1965 року, похований на Байковому кладовищі у Києві. Життя його було сповнене потрясінь та відкриттів, у якому, попри усі випробування, поет залишався вірним власному призначенню – творчо осмислювати усі прояви буття. Наскільки вдало він це робив, чого досяг у розвитку – усе це стало надбанням або втратами його власного духу. І саме про це маємо пам’ятати і ми, бо у кожного із нас є власна мета розвитку у запропонованих життям обставинах.

Листопад-Грудень 2010