Тепер нема кого трясти, питати: де ці
Слова, зізнання? Лід долні зкув.
І цьогоріч зруйновані фортеці,
Що сміючись, ліпили ми з піску;
Колусь удвох, нам світу було мало,
Здавалось - рай, здавалось - на віки,
Але тепер ми мрію поховали
Та поодинці носимо вінки;
Байдужість зла, та пристрасть ще страшніша,
І це кохання - зписаний трамвай,
Що десь в депо іржавіє у тиші.
Такий ось віршик, люба.
Забирай...
Зруйнованi фортецi
© Copyright: Константин Тэнко, 2011
Свидетельство о публикации №111041108147
Свидетельство о публикации №111041108147
Рецензии