Троянда Роза

Де кинеш оком - там зима,
хурделиця сильніш розбушувалась,
і купи снігу намела,
і з вітром в танці закружлялась.
І серед тої холоднечі
на світі лиш одним одна,
любов юнацька в чистім серці
міцніла, кріпла і росла.
Юнак писав вірші коханій
про всю свою палку любов,
про свою душу,про кохання.
Писав щодень він знов і знов.
Та серце дівчини не чуло,
душа кохання не приймала,
вона, неначе з криги була,
вона нікого не кохала.
І юнакові просто в очі
вона безжально розсміялась,
зростить для неї серед ночі
троянду в полі забажала.
Пішов юнак,поніс кохання
у чисте поле, у безкрає,
щоб принести троянду зрання,
хоч смуток душу юну крає.
Та вірив хлопець, що він зможе
коханням кригу розтопити,
і жаром серця молодого
троянду з снігу оживити.
Пішов юнак у чисте поле
і землю-матір став благати,
щоб та додала йому сили
з-під снігу квіточку дістати.
Погодилась земля на просьбу,
для цього треба було впасти
і весь жар серця молодого
у цей шматок землі укласти.
Руками кригу розтопити
і серцем землю прогрівати,
і про кохання говорити,
і в квітку душу всю вкладати.
А час іде, а юнак плаче,
і паросток сльозами мочить,
і задубівшими губами
своє "кохаю" він шепоче.
...У полі виросла троянда,
багряна, наче темна кров.
У неї аромат кохання
а пелюстки, немов любов.
І незважаючи на вітер,
на хуртовину й холодінь,
росте собі шматочок літа
серед снігів і заметіль.
Та не судилося побачить
тій дівчині краси такої,
ніколи вже юнак не прийде,
не принесе води живої.
І дівчина та не почує
"Кохаю, люблю і страждаю",
бо серце хлопця молодого
в пахучій квітці спочиває.
Ніколи в полі не зів"яне
кохання молоде юнацьке,
яке від горя аж багряне,
від радості якесь дивацьке.
Яке із вірою у серці
ростило уночі троянду,
коханій дівчині на радість,
собі - на смуток і зітхання.
...А серед білизни такої
на світі лиш одним одна
росте, неначе крапля крові,
троянда з серця юнака...