Казка про Перлинку

Колись зовсім недавно жила собі Перлина…
Якою ж гарною вона собі здавалась! Більша за інші, чудово округлої форми, ледь відливала рожевим, наче сонечко підсвічувало її ізсередини…
Годі й казати, які чудові камені просили її прикрасити собою їхні оселі!
- Мій дім – весь із золота! – хизувався розкішний Сапфір. – Лиш поглянь, яка розкіш тебе оточуватиме! Ми народимо безліч маленьких Сапфірчиків та Перлинок!
- От іще! – відкотилася Перлинка! – Скільки у тобі каратів? Та й синій ти занадто…
- Зате я – саме те, що треба! Мій дім – з платини, виходь за мене, - кликав Смарагд.
- За тебе? Та ти… ти іще зелений… - кривилася Перлина.
Злякалися відмови і покотилися далі на пошуки пари Аметист. Рубін, Бурштин… Лише один маленький, непоказний, схожий на звичайне скельце камінець усе ще не зводив з Перлини закоханих очей.
- А тобі чого? Хто ти такий, аби милуватися мною?
- Я? Я – ніхто… Я занадто маленький і простий, та я кохаю вас…
- Ти? Мене? – зареготала Перлина. – Оце насмішив! Котись звідсіля геть!
І камінець покотився. Якби Перлина не так пишалася собою і обернулася, то побачила б, яким дивним сяйвом блиснув нерівний, невідшліфований край. Може, здивувалася б. Може, гукнула – зачекай! Та вона була занадто перейнята собою, щоб озиратися.
Минули роки. Самотня Перлина вже не так тішила око. Перли також старіють і вмирають. Потьмяніло рожеве сяйво, не такою гладенькою стала поверхня, навіть за розмірами наче зменшилася колишня королева каменів. Кожен необережний дотик ображених твердих каменів – Сапфіра, Смарагда, Рубіна – залишав на поверхні сліди.
Підростали молоді Перлинки, наливалися буйним сяйвом їхні округлі перламутрові боки. Їх кликали то на бал, то на виставу, то в королівську корону, то у весільну каблучку, скрізь потребували прикрас, Перлина не встигала за ними.
- Знаєте, такі перли нині не на часі… - крутили носами ювеліри. – Нині в моді синтетичні – будь-якого кольору, розміру, форми!
- Але ж я – справжня!
Сумно й тоскно було Перлині…
І от одного разу…
- Пані Перлино! Чи упізнаєте мене?
Це був хтось зовсім незнайомий. І… знайомий… Перлина знала його – бачила по телевізору, читала, чула, та вперше – ось так, поруч. Досконалої форми грані, відмінне шліфування, сліпучий блиск… Це ж він, Діамант імператорської корони! О, вона зналася на каменях, але від такого перехопило подих.
- Це – Ви?
- Так, це я, отой маленький невдаха, який багато років тому милувався вашою красою здалеку. Ви прогнали мене. Я пішов. І зустрів учителя, який зробив із мене щось варте вашої уваги. Але я люблю вас так само, як тоді, багато років тому…
- От ким ти став, маленький непомітний камінчику…
- Мій учитель довго працював, щоб відтяти зайве і відшліфувати те, що залишилося.
- Як же тобі було боляче, хлопчику…
- Іншого шляху стати діамантом немає. Тільки через біль. Але тепер я вартий вас. Ходіть зі мною…
Перлина відсахнулася. Глянула у дзеркало. О ні, запізно… Де вона, налита сонцем округлість? Пожовкла, пошерхла, поблякла…
Він перехопив погляд.
- Не дивіться у свічадо, воно не скаже правди. Гляньте в мої очі – і ви побачите себе.
І справді, відблиски діамантового сяйва наче повертали їй колишню вроду, наливали рожевим, шліфували поруйноване часом і болем.
- Ходімо…
Уперше їй хотілося піти з кимось, не питаючи, зі срібла, платини чи золота його дім, скільки смаргдиків та діамантиків там вже є і ще буде…
- Ходімо… - і зупинилася на півдорозі. – Куди? Ти не можеш покинути імператорську корону, а мене туди не візьмуть – перлів нині досить. Чи є у світі місце, де ми можемо бути разом?
- Є. Ходи зі мною…
І вони пішли. Пішли, аби ніколи більше не розлучатися – коштовний Діамант і маленька, тьмяна, та справжня Перлина.
Діамант, що самовільно залишив корону імператора, довго шукали.
І знайшли.
Вони сяяли разом в окладі ікони Чудотворної Матері Божої во славу її.
Разом.
Довіку.