***

За тим, що у мрій наших інший був колір
Невже не сумуєш?!
Ось те, що ми стали старими й сумними,
Хіба це не прикрість?!
На зло всьому світу залишусь тверезим
І буду стріляти
 плодами пізнання в зелених й наївних.

Нехай помирає усе, чому час вже.
Я більше не плачу.
Комусь знадобляться сонети кохання –
Я їх не читаю.
На зло всьому людству залишусь в квартирі
І спати не стану.
Лиш штори задвину і вимкну все світло
Та пригадаю веселощі й радість.

Ти не зрозумієш  -  тобі і не треба,
Знайшовши не плачуть.
Я не щасливчик. Я все ще шукаю. Напевно, все марно.
Я помираю
Не хочеться жити, і я не самотній.
Я відчуваю.

Але перетерпим і знову піднімемо
Знак переможців над головами.
На зло всім пророкам я знову нап’юся.
І, врешті, спочину.
Не стану нікого повчати і слухать не буду.
Лише помолюся.
Тобі, Іісусу -  та байдуже кому
Аби не самотність, аби хто не зайвий

Я вирвав із корнем дитинство і згадки про нього
Й про себе.
Я знову дивлюся потерті світлини
І знову нап’юся.
Закрийте за мною. Я не повернуся.
І ви не шукайте.

Здивуюсь приємності смаку свободи.
Я знову журюся.
Твоїми руками я марив давно і так страшно
Втратити. Й погляд,
Якому корюся, який щось, та й значить.
Я в думках гублюся.
Я став невиправно слабким і паскудно вразливим.
Я став нетерпимим
До себе, до людства, до всіх…
Але не до тебе.

Чорти б вас побрали, патякаю зайве.
Найголовніше:
Я хочу скоріше до тебе. Вибач кохана.
Я помилявся.
Завжди таке з нами.
Чому ми сторонні до наших обраних?
Чому розгрібаємо ложкою
Лайна цілі гори,
І правду говорим коли ображаєм.
Ми щастя втрачаєм
Тому що не ціним.
Тому що за цим всім ми бачим лиш данність,
Якої не варті
Усі ми.

За сховані очі я не розплатився,
Але все ще буде.
Вже судді суворі готують свій вирок.
І я дуже радий.
Не хочу пощади. Лише розуміння.
Навіщо напився?...