Спиш Тарасе... ч2 памяти Т. Г. Шевченка посвящаетс

Спиш Тарасе.. ч2  (Т.Г Шевченку присвячується )
………………………….
Таких  кара  не минає,
Всі, в Господній ласці.
Та сім’я, народ, держава,
Чому всі у пастці?
Марноти та лицемір‘я,
Побрехеньок казці.
Чому всі страждати мусять?
За тих, що вождюють?
Що навчили всіх брехати -
Бо себе не чують.

Бо не зможе їх пихатість,
Стати на коліна,
Пізнать істину всесвітню,
І Господню милість!
Лиш затім, у гору руки -
До Батька з проханням:
Благать дозволу на статки,
Просити прощення.
Щоб поправив, надоумив,
Що не так зробили,
Змилувавсь і боготворив
Долю, працю й віру.

“Може й так. Та, не для нас це ”-
Мовлять українці.
Хоч вони про це не кажуть;
Не батьку, не жінці,
І не сину, доньці, дядьку,
Не свату, не діду.
Мовчки роблять, що захочуть,
А вже потім плачуть.

Коли втрапиш у болото,
Зіб’єшся з дороги,
В багно влізеш аж по вуха,
Що й дихать не зможеш.
А не то, щоб їсти, пити
І брехні радіти.
Лиш тоді хохли спроможні
Віру відродити.
Лиш тоді прозріють очі,
Правду вчують вуха,
І повіримо всі разом
В Батькову науку.
Так, знайдемо самі себе,
Життя своє й долю.
І твою Тарасе пісню
Гірку, аж до болю.
І не будем силить очі,
Щоб сльозу пустити.
Хмурить душу і обличчя,
Клястись не забути.
Все це похоті лукаві -
Бо в них зостається,
Гріх народу й наша кара,
Вона ж не минеться.
Їх ми вистраждаєм разом,
Як ти й мовив брате.
Бо дороги в Батька іншій,
Нічого шукати.

Тільки разом, усім людом,
Ми її пройдемо.
Лиш коли усі страждання,
Як свої сприймемо.
Отоді, ти нас почуєш,
А може й побачиш.
Як у муках покаяння,
Будемо приймати.
За усіх братів Вкраїни,
Що як ти – страждали!
Та у неї перед Богом,
Віри не кидали.
А тоді: «в сім’ї великій,
Сім’ї  вольній, новій…»
В пісні ¬- Батьківській молитві,
Оживемо знову.

А поки що...Спи Тарасе!
Бо не та ще сила,
Та й буза ота проклята,
Лише по коліна.
Ще терпіння є у Бога,
У вождів дорога:
Сліпих вести і сп’янілих,
Брехнями до горла.

Спи Тарасе! Твоя правда,
Іще не готова,
Зрітись нашими очима -
Бо лукава доля.
Твої пам’ятники всюди:
Голова, погруддя,
ЇЇ плата, щоби вона
З тобою заснула.
 
Позаснула і приспала
Волю із собою,
Щоби втратили ми разом,
Свою віру й долю!
Щоб покинуть їх. І гнатись,
По що є в нас сили,
Кинуть свою Україну,
Здобуть нову віру:

Полюбить один – одного,
Лиш за гроші, - ось умова.
 
Ще й не свої, а чужі
Більш вони нам до душі.
Все попродамо за них,
Навіть себе, всім на сміх!
Не зрозумієм, що з цим,
Волю втратим над усім.
Марки, євро чи доЛАри,
Хіба в них Вкраїнська слава?
Поля сіють? Міць кують?
Тільки рабство нам несуть.

Навіть мишу, щоб піймати -
В пастці сало треба мати.
А тоді вже як кому:
В цирк, до кішки, чи в труну.

Не біда окуплять гроші,
Бо господарі хороші.
Своє ж сало заложили,
Ще й до пастки запросили.
Та ще вперто гомонять:
“ Нагороду треба дать!” -
Їм за їх труди старанні,
І турботи безталанні,
Та за сало, що зростили:
Ляхи, німці чи румуни.
Та й навіщо нам гадать,
Одне знаєм: “ тре віддать”.
Своє жито чи права,
На українські поля.
Якщо ж ні, то право в Бога
Мать своє. Бо їм не змога,
Бути вдячним перед Ним -
Працювати. Лиш затим,
Власний статок набувать,
Берегти і умножать.

Нащо довга канитель -
Здав, продав і ось портфель.
З ним повага закордонна,
А для своїх висота.
Недосяжна як ота,
Мудрість Божого Закону
Про усе, що є навколо.
А навіщо їм він здавсь?
І як хитренький школяр,
Все списав, переписав,
Щось купив, а щось продав,
 За майно батьків охочих.
Ще й набув на цьому грошей.
Сам командувати став,
Й свій закон вже написав.
Де неначе, всім повага,
Щоб не збулася зневага.
Та одна лише біда -
Має той, в кого казна.

І отак зараз живуть:
Брехню сіють - закон жнуть!...
......?