Мыкола Зеров. Superstitio

Весною в комнате повеяло и мятой,
Звенит беседа и дымится чай.
Отдайся им и в сердце не пускай
Щемящие запреты Поликрата.

Когда душа спокойствием объята,
Не думай, что всему приходит край!
Чем лучше днем нам достается пай,
Тем тяжелее ночь и злей расплата. 

Я сердце тешу… Только горьких дум
Не сходит пепел — как прогнать мне шум
Бессонницы и страх необоримый?

Ведь даже сад за окнами темнит
Дрожащие огни речной долины
И затмевает каждый ясный миг.

19.06.1931.

Superstitio

Весною віє запашна кімната,
Дзвенить розмова і парує чай.
Віддайся їм і в серце не пускай
Щемливих забобонів Полікрата.

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане край!
Що кращий день нам упаде на пай,
То тяжча ніч і зліша нам розплата.

Втішаю серце… Але прикрих дум
Не сходить попіл — як прогнати тлум
Передчувань і всі страхи безсонні?.

Таж навіть сад за вікнами темнить
Тремтячі вогники на оболоні
І затіняє кожну ясну мить.

19.06.1931.