Не бувае любов остання

Не буває любов остання.
Якщо гасне –
На обрії
знову кохання.
Доки серце живе,
Якщо серце те є...


Не буває –
нещасна любов...
Найнещадніші ті,
Хто не зміг полюбити
Нікого, ніколи
в житті.


Та хіба то –
життя?
Відбули,
Наче краєм пустелі пройшли.
І втішали себе.
Що любов – то казки,
Не буває садів,
не буває ріки...
Міражі...


Заспокоять себе
І проходять життям,
як чужі.


Лише серце,
Що здатне любити,
Що плекає надію,
живе сподіванням,
Що шукає,
шукає кохання –
Може камінь, пісок
оживити,
Із пустелі
зробити рай.


Але знай,
але знай...


То воно
розквітає раєм:
Серце те, що кохання знає.
Серце те,
що любити вміє –
Люту зиму сонцем зігріє.

Та не може воно обігріти,
Засвітити, зростити квіти,
Якщо серце друге –
убоге,
І ні перша любов,
ні остання
Не посіють в нім
щастя,
тривоги.


І віддати
не можна кохання.
Хоч дарують його, навмання, -
Та щоб іскру вогню
підхопити,
Треба вміти самому
любити.


І не можна навчити
кохати...
Можна тільки в собі
його мати...
Лиш в собі.

Але кожен, хто має,
Друге серце
живе
шукає...


Ми зустрічаєм часто –
міражі.
Серця знаходимо
холодні і чужі.

Та шукає серця живії
Невмируща любові надія!


Лиш любов’ю
життя буяє,
І тому ще воно триває,
Сонцем світить життя живе –
Що кохання у ньому є...


Не буває любов нещаслива,
остання:
Доки вмієм любить,
Попереду нам
світить кохання.


І по світу серця
всі віки
Перелунюють знов:
“Віра,
Надія,
Любов!
Віра,
Надія,
Любов...
Віра,
Надія,
Любов...”