Слово про троянди або Пелюсткова мр я

Йому було, мабуть, років з девяносто, а може й більше не знаю. Біла, як молоко, голова, руки жилаві та сильні, та очі якісь незвичайні. Ходив собі потихенько, поцюкував своєю сучкуватою палицею, а то сідав на колоду, таку ж старезну як і сам, дивився своїми запалими очима кудись в далечінь, ніби бачив там свою молодість…
  Йшов якось дід по вулиці. Навкруги сонце радо світить, пташки весело співають. Вирішив присісти на лавочці своїх знайомих односельчан. Глянув у квітник, а там троянди аж в очі вбираються. І раптом згадав старий: оце незабаром вже сімдесят буде, як одружився зі своєю Варкою. Щось незвичайне зашевелилось в душі дідовій, обвітреній болем життєвим. І вирішив дід посадити такі ж троянди та й подарувати своїй дружині. Попросив у знайомого тонкі вузлуваті корінці троянд та й посадив вдома. Доглядав за ними, як за малечею, поливав, прополював, пестив. І виросли квіти такі гарні, що диву дивуються перехожі. І дід радіє, незабаром квіти дружині даруватиме. Хвилювався бо ніколи не дарував їй троянди, горе зсушило ті ніколи не даровані квіти.
   Ось і субота в дідове серце та в двері постукала. Та на душі якось тривожно та неспокійно, до пізньої ночі думав як вранці ці ніжні троянди дружині даруватиме. Так і заснув мріями трояндовими заколисаний.
   ...Та не довелось дідові здійснити свою заповітну мрію—серце підвело, помер вночі. Довго плакала дружина над могилою чоловіка, і сльози, а чи останні, все падали і падали на букет троянд дідових, що ніби все блідли та блідли, як знебарвилось долею дідове життя. Лише шипи на трояндах залишались незмінними, що так укололи бабине серце