Vindication Library

Щоб  оспівати  електричку,
Треба  ритмів  і  рим.
Війдіть  в  її  казенне  нутро
І  подивуйтеся,

Чому  таким  суспільним  звуком,
Такою  загальною  піснею
Зустрічає  вас?
Люди  тиснуться,  лізуть.

Ви  їх  сприймаєте
Ще  далеко  від  вокзалу,
Як  промінчики
Сонця  західного.

Бо  приміські  поїзди
Розпускають  проміння  -
Маси  людей,
Проміння  темно-кромішні.

Ці  промені  з  землі
До  обдертих  лавок  липнуть.

Чому  ми  бачимо  лихо?
Адже  сюди  пускають  усіх.

А  порядок  та  акуратність,  -
Це  діло  хазяйських  рук,  -

Зустрічаємо  в  домашньому  затишку,
Але  не  на  вокзалі.

Народ  наш  чи  вірує
У  поїзди  з  комфортом?
Ні.  Він  у  думках  вільний,
Чого  йому  на  поїзди  жертвувати?

Хоча  вони  вспіли  стати
Чимсь  щоденним  і  звичним  нам  з  вами,
Народ  їми  скористався,
Обідрав  і  надписав  матюками.

Земляні  вічні  люди
Вокзальними  коридорами  ллються.
І  ніякою  естетикою
Не  замаскуєте  їх  суті.

Людина  -  це  звучить  гордо,
Адже  гордість  -  джерело  стану  речей.
Але  людина  це  звучить  чорно,
Бо  з  праху  на  хвилинку  зчеплена.

Ми  сідаємо  в  електричку.
Двері  закрили.
Свиснуто,  рипнуто.

Поїхали.
Розвіявся  штучний  дух.
На  зміну  йому  ідуть
Картини  природи.

Скромні  і  непідробні,
Вони  викликають  думки
Іншого  масштабу,
В  яких  глибина  і  висота.

Згадую  з  глибокого  дитинства.
Мене  бабця  возила  на  автобусі
В  сусіднє  село.
Згадую  прості  хустинки,
Одіж  так  само  проста,
І  українське  слово.

Вони  були  до  подиву  чорними,
Ці  люди,  радянські  тоді.
Над  ними  панувала  старість,
А  я  в  дітях  ходив.

І  зараз  я  дивлюсь  на  руки
Селянки-старушки.
Їх  обдували  вітри,
Їх  гартував  труд.

Ці  руки,  як  віття  дерев.
Всі  люди  порізнені.
Ця  жінка   на  боці  смирення,
І  тим  живе  в  Бозі.

Чи  не  тому  Пушкін  любив
Село  і  селян,
Що  вони  покірно  і  бідно
Відробляють  прокляття?

А  ми   в  складному  місті.
Наші  мислі
Там,  де  на  стіні
Висить  картина.

Життя  в  городі
Має  оправдання  культури.
І  тільки  так,
Оправдання  бібліотеки.

Ні,  не  зникла  вічність
З  лиця  грішної  землі.
Я  в  цому  пересвідчуюсь,
Коли  бачу
Людську  річку,
Що  вокзалом  лиється.

Люди  -  це  дорогоцінні  поля,
Куди  кидаються  зерна  слів,
Звідки  линуть  молитви.
Люди  -  це  дорогоцінні  поля,
Де  заховані  перлини.
   

          1998 р.