Притча про чотирьох подорожн х

В одному селі, що знаходилося неподалік надзвичайно високих і неймовірно прекрасних гір, жили четверо друзів. Разом вони грали в дитячі ігри, разом ходили до школи, разом слухали мудреця, який жив неподалік. Найбільше юнаків заворожила його розповідь про найвеличнішу з вершин, маківка якої губилася в небесах, а на її грудях селилися білі хмари.
„Той, хто пройде весь шлях, - розповів мудрець, - і підніметься на верхівку гори, стане всевладним, перед ним розкриються всі таємниці всесвіту, здійсняться будь-які бажання. Але дорога до гори зачарована, всі, хто проходив нею до кінця, в селище більше не поверталися, і що з ними трапилося, ніхто не знає”.
Замислилися юнаки, однак минув не один рік, поки вони, почувшись на силі і змужнівши, вирішили подолати цей шлях.
Найбільше говорив про необхідність не марнувати час і спромогтися на щось величне юнак на прізвисько Мудрагель. Однак якось так траплялось, що в його житті раз-по-раз з’являлись проблеми, через які він аж ніяк не міг розпочати „шлях боротьбі і звитяги”: то нежить перешкоджав, то погода підводила, то лиховісні знаки – чорний кіт чи жінка з порожніми відрами. Так ніколи Мудрагель і не вибрався за межі села.   
Першим же наважився вирушити в нелегку путь найімпульсивніший із друзів. Вийшов він із селища рано-вранці, ще до схід сонця, пройшов досить великий відтинок шляху. Однак помітив, що сонце вже хилиться на захід, а йти до вершини ще дуже далеко. Сумнів закрався йому в душу, страх обвив серце холодною змією. Не був певен він в своїх силах, тож вирішив повернути назад, у селище, де все таке знайоме і рідне.


Третій із товаришів, найрішучіший, також вирішив помірятися силами із долею. Вранці подався він у далеку дорогу. Багато пройшов, але й багато ще залишалось попереду, коли почало сутеніти. „Не повернуся я  додому, заночую біля оцього придорожнього каменя”, - вирішив молодий чоловік.
Приліг він на голу землю, незатишно йому стало, страшно. Зусібіч із темряви долинали дивні звуки, блищали очі. Ще мить – і дикі звірі накинулися на бідолаху. Ледве він зміг відбитися від невидимих почвар і дістатися додому.
Ніхто не вірив, що четвертому другу, найобачнішому і найтерплячішому, який зовсім не був схожий на героя, до снаги буде пройти весь шлях.
Та не переймався тим хлопець, бо головне, що сам він вірив у себе.
Вирушаючи у непросту дорогу, прихопив він клуночок з їжею і питвом, теплим одягом, наметом і всім, що може стати в пригоді.
Перед подорожжю гарненько виспався, а потім неквапом вирушив туди, де маячіла, заворожуючи своєю красою і таємничістю, непідкорена вершина.
Як сонце вже майже торкнулося землі, дістався юнак придорожнього каменя, розбив намет, розвів багаття, добре попоїв, а тоді під захистом вогню заснув міцним сном. І не страшні йому були дикі звірі і темні почвари. А коли сонце зазирнуло вранці у намет, бадьорий і впевнений у власних силах, він продовжив свій шлях...
Проте це вже зовсім інша історія.