ЖДУ ДНЯ... перевод с украинского

* * * (Ліна Костенко, http://pysar.tripod.com/Kostenko/)

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

*** (перевод П.Голубкова)

Жду дня, когда сама себе скажу:
Моя строфа, пожалуй, совершенна.
Как я тогда, наверно, загрущу,
Как захочу, чтоб стала она тленной.
Я испугаюсь: а теперь куда?!.
Уже вершина, где ж мои дороги?
… Он старый был.  Старик ушел туда.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему приснился жилистый гранит.
Рыдала грусть смертельная органно.
Он Богом был. Он мир смог сотворить.
И отвернулся: всё в нем было странно.
Блуждали руки на скульптур концах.
Мрачнели фрески, глыбы тверды были.
Были те руки в ссадинах, в рубцах –
Всю жизнь они с камнЯми говорили.
Уже есть небо. Нет лишь потолка.
Пошли дожди. Шаталися риштовки.
Внизу ревела, тюкала толпа.
Тяжестью кисти сомневались
А он упасть боялся на толпу.
Смеялись в спину скифы и тосканы.
Сорвался он. Не больно уж ему,
Ведь он разбился вдребезги о камни.
И вот лежит. И некому слепить
Уже в одно на плитах человека.
Очнулся. Ничего уж не болит.
Всё отнялось. И то уже навеки
Нажился он. И недругов нажил.
Было ему без года девяносто.
Он жизнь отбыл, друзей всех пережил,
И умирал так грустно и так просто.
Тяжёлы веки… ручеек слезы…
И боль безмерная одной утраты:
«В искусстве я познал только азы.
Только азы! Как жалко умирать мне…»
Пухом земля. Чудной был человек.
Душа за гранью выдержки и сердце.
Чтоб так искать, и чтоб за целый век –
Только азы! – ни грана совершенства.
Ты безгранична, совесть мастеров,
Ты не боялась навигаций Леты!
Был тяжкий век. Теперь любой готов –
Все скульпторы, художники, поэты.
Все гении. На Вечности весы
Кладут шедевры, совесть не в почете.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
Был Микеладжело Буанаротти.