А колись...

А колись ми зустрінемось десь у далекому
Львові,
на перехресті, де кавою пахне навіть залізний
стовб.
Зустрінемось, посміхнемось, наче живемо
в любові
(пташки заспівають, квіти запахнуть, хор різних
мов

змусить здригнутись, бо чути майже увесь світ
поруч,
а сонце, що в спину пекло, зігріє своїм світлим
теплом).
Посмішку майже ніхто не помітить, хоча весь світ
поруч,
а може й побачить хто - та розуміння сховає за
склом

темних, як ніч, окулярів, бо ж сонце таке, наче
востаннє,
наче здуріло - так шпарить. Води, терміново, багато!
Спасибі.
В очах – щось нестримне, несказанне; невичерпне
кохання.
У жестах – нервозність, в руках - середній пакунок, у ньому –
риба.

А колись ми не думали навіть, що зможемо так зустрітися
знову.
Так побачити одне одного посеред двох паралельних
життів.
Посмішка гріє, очі з’їдають, жести такі – просто віднімає
мову.
Далі – нічого немає. Далі – вкитуй до сміттєвої урни пакунок
почуттів.

09.02.11
01:13