Дивна

Її любили квіти, птахи і звірі...
Вона купалась в сонці,
цілувала вітер
і пестила руками водограй.
А кажуть, що й літати вміла...
Веселкою йшла життям.
Не йшла, а бігла.
Бувало, падала в знемозі...
Як чайка,
що з бурею змагалась, щоб злетіти.
Та буревій ламав їй крила.
Невдовзі крила в неї виростали знов.
Ними огортала людям бідні душі
і віддавала їм своє тепло,
що дарувала їй природа.
Вона ж бо її навчила розрізняти
красу слів і неба,
запах трав і щастя,
шепіт зірок, дощів, дерев,
стогін вітру
і мову звірів і птахів.
У лісі мавкою була, заквітчана...
А для людей - незрозуміла.
Її вважали всі чудною, Дивною.
Були й такі, що насміхалися у вічі
й крутили пальцем біля скроні...
...А вона пісні складала
й несла людям,
як дарунок.
Бо в них жила її душа -
велика, трепетна і добра до людей,
яких так ніжно всіх любила.
В піснях її шуміли сонячні дощі,
життя чудовими буяло барвами,
співало й лилося щедрою рікою,
як молоде вино кохання.
Її не стало...
Ніхто спочатку і не помітив,
бо навкруги все відбувалось, як раніш.
Та згодом пташиний щебет,
гомін річки
ніби знітились і затихли.
Набігли хмари, закрили небо, сонце...
Ніч проковтнула зорі...
Земля замовкла.
Веселка щезла з неба.
І стало сумно...
То хто ж була вона, та Дивна?
Вона, як міст, єднала небо й землю,
природу і людей
в єдиний вир Буття,
благословений Богом на віки вічні!
Вона Веселкою була...


березень, 2008
лютий, 2011