Идеальная схема поезии

Кінчики її пальців дивляться на мене. Я починаю розуміти, що в її голові я відкритий. Тиша…Гірка вона зараз, бо вона має говорити, має поясни, я не розумію…Я намагався стати всесвітом, стати чимось, що неможливо збагнути, а кінчики її пальців знають про мене більше, ніж я сам.
Відчуваю якусь дику потребу говорити, говорити, говорити! Але крім двох пустоголових риб в жовтому акваріумі нікому слухати. Та я не жалкую, я звик не звертати уваги на кожного хто був зі мною поруч, я звик ненавидіти усіх разом і кожного окремо, але це ніколи не відносилося до неї. Я не скажу, що це було велике кохання, запаморочливе, таке, що не дає дихати, що змушує щоночі вмикати світло, не дає навіть на хвилину заспокоїтися, що ніби сталевий вантуз висмоктує щось живе і залишає лише стан марення. Ні, вона просто була поруч, вона просто існувала в світі, який збігався з моїм світом і вони не заважали один одному, навіть не обертились на одній орбіті, але я ніколи не хотів щоб мене розуміли. 
Бо, як вияснилося, я не розумів себе сам.  Вважав себе чимось вищим, ніж, можливо, був. Я лише хтів, щоб мої усі можливі закарлючки, пазли, складні ребуси ніколи не були відомими, щоб їх намагалися відгадувати, але змушені були повертатися на початок, щоб мене вважали загадковим, ніби я сьоме диво світу, яке не зрозуміло як стало ним. Ніби  я нова порода собак, схрещена на вулиці салтівського району двома закоханими цуциками, наче на мене полює десток найкращих вчених цього не відомо ким забутого міста.
-1-
Для мого простору завжди бракувало багато речей. Я майже повністтю існував на ……метрах вани,  жив там, це була моя схованка від світу, який був мені не потрібен. На полиці я тримав купу книг, які  ніколи не перечитував, але вони продовжували там знаходитись, ніби згадка про те, що десь є інше життя, що десь живуть істоти за моєю подобою, за моїм зразком. Але сам для себе я вирішив не повертатись до них, не озиратися на те, що колись було або колись буде……Це все уява, я так вирішив.
Я не знав що відбуваєтьс у світі, що коїться за моїми дверима, хоч вони ніколи не зустрічалися з ключем, проте завжди були щільно замкнуті для мене від усього, що оточує пересічного громадянина. Вийти з цієї схованки було для мене щось надзвичайне, щось, що викликало в мене велику каструлю вагань, приправлену страхом. Боявся найбільше того, що цей світ заполонить увесь мій простір і я вибухну наче атомна бомба швидкої дії.........