за твором Каторжна

Почну з того, що зараз, що тоді,
Не змінюються, мабуть, тільки люди.
Йде час, йдуть місяці, роки,
Нерозуміння зостається всюди.
Куди там! Звикли ми любити себе,
І не зважати на проблеми усіх інших.
Ми співчуваймо лише ледве-ледве,
А нащо нам, скажіть мені, щось більше?!
Відверто кажучи, не плакала… ридала!
Не тільки у кінці ось цього твору.
Коли калину мачуха рубала,
Коли лиш біль і злість були навколо!
Хіба вона не гідна розуміння,
Кохання, вірності, підтримки без межі?
Чому ж тоді на серці павутиння,
А в темних очах лише заливні дощі?
Чому забули всі її ім’я?
Та тільки «каторжною» звали скрізь усі?
Воно хоч дивне трохи – Докія,
Та ніжне. Немов квітка у росі.
Вона була б добріше. Та не стала.
Тримала почуття всі у собі.
Багато дуже болю їй завдали,
Занадто для одної, або ні?
На мене як, вона пізнала болю!
Фізичного, душевного… Чому?!
Хто їй обрав таку жорстоку долю?
Кому кричати, плакати, кому?!
Чому її, дорослу, вдома били?
Та за волосся, тягли, і не раз!
Степан їй зрадив… хай вже краще вбив би!
Вона не гідна цих його образ!
Вона кохала щиро та відкрито,
Та все. Кінець.  Я дочитала твір.
Вона померла. Я не бачу літер.
Бо сльози заливають весь папір.
Навіщо ж так її не розуміли?!
Чому не прийняли таку як є?!
Її раніше ще морально вбили!
Не можу більше. Правда. Все.