День смерти моего прошлого. Нашего прошлого

Вчора був день смерті мого минулого. Нашого минулого.
Воно потонуло у річці, упавши з висоти моста метро. Я обрала саме це місце тому, що і ти, і я любили тут прогулюватись самотніми вечорами. І ось ця сама ріка стала місцем кари того, що ми називали всім: нашим теперішнім і нашим майбутнім.
Я впустила його так само необережно, як ти впустив моє серце.
Не думай, що ти його розбив, ні в якому разі. Просто впустив, не зміг утримати....
Це не було помстою. Це було звичайне бажання жити далі.
Спочатку минулий час зупинився, вдарившись об поверхню води, в надії, що ми з тобою знову, у черговий раз, піднімемо його та будемо разом...кажуть, Бог любить Троїцю...не варто...
Але далі життя поплило за течією все тієї ж ріки, час поплив далеко - далеко, не оглядаючись. Уже дуже скоро він зник з поля мого зору. Несподівано для самої себе, я почала знову шукати той втрачений час серед гребнів хвиль, але...часу не судилося повернутись. Згадую слова великого Оскара Уайльда: «...вся краса минулого в тому, що воно минуле». І його не повернути. Що ж, у мене немає іншого вибору.
Прощання з минулим було легким, хвилина ж мовчання за ним, здавалось, тривала сотні, міріади вічностей. Мені не залишилося нічого, окрім як розвернутися та піти геть, дивлячись у прострацію і не бачити ніякого майбутнього - яке ж майбутнє може бути, якщо немає минулого?..
Що ж, з того дня я продовжую жити, жити спогадами, такими яскравими та барвистими, і...такими незабутніми...
Я вирішила для себе пустити життя на самотік. З часом втомлюєшся кудись вічно спішити, щось вічно шукати, когось вічно чекати.
Нехай буде, що буде.
Знаходить не той, хто шукає, а той, хто чекає.
А ще мені розповідали, що ти намагався після цього повернути своє минуле. Що ж, у тій книзі головна героїня, здається, не я. І роль у твоєму житті, як це не сумно, не моя...
Я впустила своє життя у глубину ріки. Тепер ми з ним існуємо окремо. Те, що було, неможливо повернути, неможливо забути, можна «лише заховати за склом темних окулярів».
Тож час мені починати писати нове життя, адже прощання - це зажди чудовий привід, щоб почати писати нову історію життя, де з’являться герої, які неодмінно зроблять одне одного щасливими і банально помруть в один день.
Ось тепер вже кажу «бувай». Бажаю гарної кінцівки твоїй історії.У мене лише одне побажання: не повертайся більше, ніколи.
 
«Чудовий початок. Здається,пора закінчувати»

вівторок, 18 серпня 2009 р.