Коли в кімнату заходить ранок,
У вікно посміхнувшись заглядає сонце,
Люди радісно вибігають на ганок,
Та відчиняють настіж своє віконце.
Вони кожному дню радіють,
Бо знають що якось прийде Вона.
В очах їх ясні зорі потемніють,
Та з обличчя потече вода.
Люди бояться її невідомого лиця,
Вони знають чого вона бажає.
Та їй потрібні лише чужі серця,
І кожного з них кохання вражає.
Навпроти мене стоїть стіна.
На шпалерах: «Я тебе кохаю»
Я знаю, це лишила мені вона,
Але я її любити не бажаю!
Я би на край світу від неї втік,
Не хочу щоб вона мене знайшла.
Так, можливо, з самого життя її зник,
І вона, не знайшовши мене, пішла.
Кохання – це її ім’я, котре всі знають.
Вона ніколи не вмирає, бо нежива.
Тому і люди від неї втікають,
Адже коханням вона нас й убива.
Вона мене вбива
© Copyright: Табула Расса, 2011
Свидетельство о публикации №111011007264
Свидетельство о публикации №111011007264
Рецензии