Лина Костенко. Чумацкий воз

С украинского

Как в Крым далекий собирали сына:
волов скупали, хомуты, занозы...
Как, провожая, мать заголосила!
Как проливала на чумарку слёзы...
 
Гудела степь. Волы жевали лето.
Копыт печати отмеряли дни.
Отправились - когда вступало лето.
Назад брели по мертвенной стерне.

Топили сердце чумаки* в злы кварты.
И, расшатавши гопаком корчму,
везли в степях, просмолены, чубаты,
соль тяжеленную, тараньку и чуму.

Она цвела египетским монистом,
турецким тапком липла к их стопе,
и вороньем чернела в небе низком,
всё ближе облетая их в степи.

Награбив золота у осени немало,
делили ветры в рощах барыши.
Росла в телах предсмертная усталость,
предпесенная тягостность - в душе.

Телега вздрагивала, скрипнув под рукою,
качалось небо, и плыло, плыло...
И, захлебнувшись терпкою тоскою,
нырял чумак пылище под крыло.

Из хомутов повынули занозы.
Снимали шапки, выпрягши волов...
Огонь чернил, въедаясь, ребра воза –
за дышло вязаных к земле дедов.

Худые тополя спят долговязо
над забытьём с ног сбившихся дорог.
Обглоданные пламенем колеса
К утру снежочком первым заметет.

Сияет в небе меж своим обозом
Великй Воз** бессмертностью колес...
Вот и вся разница меж этим возом
и тайною мечтой про тот же воз.
____________________________________
* Чумаки - те, кто отправлялись в дальние края за солью. Недаром Млечный Путь зовётся по-украински Чумацкий Шлях. Чумарка - верхняя одежда, кафтан.

**Большая Медведица
____________________________________

***
Ліна КОСТЕНКО
ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ

У Крим далекий виряджали сина.
Волів купляли, ярма і занози.
На оболоні мати голосила
І виливала на чумарку сльози.
Гули степи. Воли жували літо.
Печаті ратиць відміряли дні.
Туди ішли – як оживало літо.
Назад брели по мертвенній стерні.
Топили серце чумаки у кварті.
І, розхитавши гопаком корчму,
везли в степах, просмолені, чубаті,
важченну сіль, тараню і чуму.
Вона цвіла єгипетським намистом,
турецьким капцем в'язла до стопи,
і гайворонням, ніби чорним листом,
із неба облітала на степи.
Пограбувавши золоті хороми,
вітри в гаях ділили бариші.
Росла у тілі передсмертна втома,
передпісенна туга – у душі.
Полудрабок здригався під рукою,
гойдалось небо і пливло, пливло…
І, захлинувшись тугою терпкою,
лягав чумак пилюці на крило.
Виймали хлопці із ярма занози.
Шапки здіймали, випрягши волів…
Вогонь в'їдався в чорні ребра воза,
прив'язані за дишель до землі.
Худі тополі сплять довготелесо
над безгомінням стомлених доріг.
І полум'ям обгризені колеса
під вічним небом замітає сніг.
А в небі сяє між своїм обозом
Великий Віз безсмертністю коліс…
Оце і вся різниця поміж возом
і мрією про той же самий віз.