Deus caritas est 2

51
Премудрість звила у душі гніздечко
І поселилася під видом снів,
Новозавітних і біблійних слів,
Або кружляє в знаках недалечко.
А інколи з гніздечка робить дечко,
Кладе туди, як тісто, суміш слів,
Розвівши, як вогонь, під ним свій спів,
Пече вірші, як мама пиріжечки.
Я їх знедавна вже чимало "з'їв"
І чималенько ще поклав до течки,
Щоб з ними дух мій трохи ще дозрів
І став достойним святості кілечка,
Або хоча б, як Данте, просвітлів
І удостоївся, як він, словечка.
52
Ко мне нежданно в летний вечер
С Инета Солнышко зашло,
Тепло и радость принесло.
Жаль угостить его мне нечем.
Хотя, постой,– возьми вот свечи,
Что ты в душе моей зажгло
И в ней, как-будто, рассвело.
Ведь угостить мне больше нечем.
Ах, нет! Мне сразу не дошло –
У Солнышка растают свечи –
Им чересчур его тепло.
Тогда вот в память этой встречи
Возьми хотя соНета речи…
А вот и солнышко взошло!
53
В ночной звенящей тишине
Я пью щемящей грусти чашу
И развлекаю в аське Машу,
Приславшую в ней вызов мне.
Мы с ней в сети наедине,
Но мы не варим флирта кашу,
В летах имея разность нашу,
Что исчисляется втройне.
И несмотря на тетность нашу
Мы только представляем Рашю
И Украину в вебстране;
Но в этом нет досады мне –
Ведь лучше тешить в аське Машу,
Чем быть солдатом на войне.
54
Ты запоздалою весною
Пришла, когда устал я ждать,
И как несбыточной мечтою
Я престал тобой страдать.
Ты запоздалою весною
Пришла, когда устал я ждать,
И перестал болеть тобою
И стал молить – покой мне дать.
Ты запоздалою весною
Пришла, когда устал я ждать,
И слайдами, а не мечтою,
Ты стала в жизни представать –
То ланью-грацией средь снега,
То в буйном вишенном цвету,
То у ручья русалкой-негой,
То с незабудками в саду…
Как запоздалою весною
Мы радуемся ей вдвойне,
Так радуюсь и я душою,
Что улыбаешься ты мне
И стала для меня весною
И воплощением мечты
И стихотворною строкою
В ответном жесте теплоты.
55
От, окремо взятий, українець м'ятий
Ну такий розумний – куди хоч сади –
Чи в ООН генсеком – в асамблеях спати,
Чи на місце Папи – у святі суди.
А якщо їх разом, як народ, зібрати,
То стає їх розум, як держак з води,–
Не спроможні свого гетьманом обрати,
То їх Бог карає зайдами завжди;
Тому крім лопати  і кайла держати –
Іншого в державі їм не спромоглось,
То прийшлось Європу всю перекопати,
Щоб там євроквітам пишненько цвілось,
І Москву задарма всю передовбати,
Москалям щоб зручно й вигідно жилось.
56
Пекельна заздрість засліпила очі
І сповнила неправдою вуста
Противників намісника Христа,
Що володіти „істиною“ хочуть.
Над Заповідями вони регочуть
І радо світ на це до них пристав,
А на зображення в миру хреста,
Зубами і судами вже скрегочуть.
Антихристова світова орда
Завзято душі сатанизмом точить,
На демонів, невдовзі, верхи скочить
І нанесе останній свій удар, –
Святий престол і Папу опорочить
І змінить назву ери й календар.
57
Вже допилися бідні українці,
Що мають на похмілля дрижака
У вигляді гетьмана-русака
І пляму на історії сторінці.
Не втямлять Божі вівці-українці,
Що гетьман з інтелектом рисака
Під патронатом демона братка
Подбає, щоб козлами стали вівці;
Щоб мову заховали под язык,
А гривні поміняли на червінці,
І все, до чого українець звик,
Як  вишиванки, мали за гостинці,
Щоб навіть дух їх з їх теренів зник,
Або став джином в клятій їх горілці.
58
Чекає навернень зажурене небо,
Шукає дороги розгублений світ,
Блукає душею обмануте людство,
Лягає на серце безрадісний гніт.
Згортає видатки казна на потреби,
Лякає колапсом статистики звіт,
Кидає на вітер слова словоблудство,
Вмирає духовно розбещений світ.
Ридає над світом зажурене небо,
Вмирає духовно розбещений світ,
Кидає на вітер слова словоблудство,
Блукає душею обмануте людство,
Шукає дороги розгублений світ,
Чекає навернень зажурене небо…
59
Шкода, що я не поліглот,–
Я „проковтнув“ би мовну мапу
І підміняв би в Римі Папу,
Благословляючи народ.
А тим, хто розкриває рот,
Щоб набрехати щось на Папу,
Я протиставив би, як кляпи,
Свій молитовний антидот.
Просив би для таких прозріння,
На їхніх мовах, у Христа,
Щоб Він послав їм просвітління
І сповнив правдою вуста,
І дарував Своє спасіння
З живого дерева хреста.
60
Я нації дурнішої не знаю,
Ніж та, що українцями зовуть,
Що на землі для райського розмаю,
Як жебраки століттями живуть.
Хоча себе розумними вважають,
Та навіть хліб свій, як чужий жують,
В кишені дулю ворогам тримають,
А зброю для гнобителя кують.
В роду своєму первородство мають,
Та честь, як менші, брату віддають
І, як раби, на нього спину гнуть.
І віру давню першохресну мають,
Але на іншій мові визнають
І Богу не співають, а поють.
61
Прискорбный факт – зловещий знак
Оставил дьявол нам по срокам,
Купив Иуду за пятак,
Чтоб предал Агнца без порока,
А ревность к Богу мусульман
Зажёг, как жжёт дома сорока,–
Как жар подбросив им Коран,
Через обман „печать-пророка“;
И для раскола христиан
Нашёл князей – мужей порока,
Устроил с мира балаган,
Играя войнами жестоко,
Чтоб положить его к ногам
Князьям „Великого Востока“.
62
Господь не став карати комунізмом
Європу за презирство до Христа,
А вже плете бича із ісламізму,
Щоб „всипати“ їй ним років до ста.
Їй мало, виявилося, фашизму,
Котрий її аж до кісток дістав,
Їй закортіло вже секуляризму
І відьминого з магієй хвоста,
Публічного на вулицях нудизму,
Не традиційних шлюбів -„муж-мужам“...
Тому дочок її за гріх лесбійзму
Чекає вже гарем і паранджа,
А на синів, за гейпедофілізми,
Чекає доля євнуха й хіджаб.
63
Ти прости, Маріє, православним гуру,
Що збирали підпис в селищі у нас
Проти будівництва місця під фігуру
Святості Твоєї, серед грішних мас;
І прости всіх нас, що не молились здуру,
Так як Ти навчаєш із об'явлень нас,
Тому добрий намір викликав лиш бурю,
Згіршивши й без того наш непевний час.
Дякую, Маріє, що штовхнула лома,
В перший день будови вдаривши у ніс,
Щоб, відмившись кров'ю, порозмислив вдома
І посповідався бувший комуніст,
І молив, щоб знову ожила будова,
Бо її фундамент і процес – завис...
64
Пишу сонети не потрібні
За стилем, за призначенням,
Їх не читатимуть вже рідні,
То й стиль не має значення.
Перед Творцем ми всі є рівні
За змістом, за призначенням
І ми лише такі потрібні
І все в нас має значення.
Та ми чомусь такі наївні,
Як зірка телебачення —
Готуємо нутро, як брівні,
Лише перед Побаченням,
Вважаючи, що не потрібні
Нам повсякчас Тлумачення.
66
Священик п'є, парафія вар'ює,
А я влюбився, як малий школяр,
Хоча прожито, майже, календар,
А плоть, як юна, з духом ще воює.
Ще гірше те, що дух вже не бунтує,
Сприймаючи це, мало як не дар,
Хоча відомо, що це за удар,
І хто так душі наші атакує.
Напевно, Бог втомився й перестав
Тримати на замку пекельні брами
І князю пекла повну волю дав,
Щоб виснажити плоть дітей Адама,
Щоб кволий дух звернувся до Христа
Через заступництво святої Мами.
67
Граційна і струнка, як кипарис,
Миліша і біліша либідь-птиці,
Волосся золотавістю пшениці
Вінчає вид твоїх небесних рис.
Мрійливо мила, як осінній лист,
Солодка і духм'яна, як суниці,
Яскраві очі, наче дві зірниці,
І сині, як волошок аметист.
Тебе, цю мрію чистої водиці,
Я все життя шукав і не зустрів,
І жив, як  у пустелі без криниці,
Де бачив лиш видіння міражів...
Аж ось у храмі – вірних душ скарбниці –
Тебе узрів, коли вже посивів.
68
Я страстью воспылал неукротимой
К явившей мне реальностью мечту,
Как ни молюсь, поклоны ни кладу,
А страсть живет во мне непобедимой.
Ведь страсть не признаёт себя судимой,
Имея дар влечения в виду,
И я в себе запретов не найду,
Чтоб признавать к ней страсть недопустимой.
Поэтому, живя в Земном аду,
Пройдя его круги и все ступени,
И пережив не раз измен беду,
Мы сатисфакцией небесной сени
Могли б утешиться, не на виду,
В дни одиночества и смертной тени.
69
Їхав бусом на погост матусі,
А душа забула про Христа,
Бо тим бусом їхала і та,
На яку, як на святу, дивлюся;
І в тім бусі їхала і гусінь,
Що крильцяста й весело літа,
Хоч сумна була моя мета,
Та сюжет підніс мене на дусі;
Бо нізвідки враз на край вікна
Сів метелик — мініангел  білий,
Промайнуло — милий, як вона,
Доторкнувся — пурхнув легкокрилий
По салону до її вікна,
Ніби погляд мій на лик премилий.
70
Йдучи дорогою до неба,
Вже бачу тут його красу,
Що, дякуючи Пану Йсу,
Я бачу, дивлячись на тебе.
Люблю дивитися на тебе,
На неземну твою красу,
Що, як небесну мед-росу,
Послав Господь тобою з неба.
Люблю дивитися на тебе,
Як у молитві на свічу,
Коли з молитвою лечу
У світло вранішнього неба.
Люблю дивитися на тебе
І з ранку в храм за цим спішу,
І проти неба цим грішу,
Занедбуючи інші треби.
Люблю дивитися на тебе,
Хоча я поглядом грішу
І твого ангела смішу,
Ревнуючи тебе до неба.
Люблю дивитися на тебе,
Хоча всіх ангелів смішу
І проти неба я грішу,
Жадаючи тебе для себе.
Люблю молитися за тебе,
І дякувати за красу,
Хоча все це як хрест несу,
Йдучи дорогою до неба.
71
Життя без тебе, це — політ в тумані,
Без тебе тане, як свіча, душа,
Стираються між ніччю-днями грані
Мінорністю безсоння і вірша.
В такому стані люди навіть знані
Шукають втіхи в різних гашишах,
І тими хто як я, що безталанні,
Пакує пекло зілля анаша;
А я подяку Господу складаю
За цю любов, що як хреста ношу,
За Божий день, коли тебе стрічаю,
І що відкритися я не спішу,
Бо твого стану й імені не знаю,
Тому боюсь, що згіршенням згрішу.
72
Я про себя зову тебя Виолой –
Ведь я не знаю как тебя зовут,
А лик твой в грусть настолько окунут,
Что видится он мне страстной иконой.
Ну что же так довлеет над Виолой?
На вид, так у тебя всё – просто gut
И в хоре ангелы с тобой поют,
Гордясь одной с тобой вокальной школой.
Печаль твоя и всей твоей семьи
Наводит думы о семейной тайне
Сокрытой в генах от колен семи,
Иль о беде семьи совсем недавней...
О, как хочу я домыслы сии
Сменить на наши встречи с целованьем!
73
Как больно видеть мне тебя в печали,
А не такой как десять лет назад,
Когда была ты как цветущий сад
И вы с Амуром дядь не замечали
И небеса с тобой нас не венчали,
Но, как сейчас, ловил мой жадный взгляд
Твою красу от головы до пят
В те дни, когда года нас отличали.
Как оказалось,– был у неба план,
Как устранить отличие годами,
И по нему нам Ангел скорби слан,
Чтоб уподобить нас его страдами,
И после утешения слезами
Тебе с Амуром новый шанс был дан.
74
Скоріше можна упросити Бога,
Щоб допустив мені з тобою гріх,
Ніж дочекатись погляду хоч твого,
Або хоча б вже мій взяла на сміх.
Ось-ось Різдво, а на душі тривога
І голову обсипав смутку сніг,
Бо вже від Пасхи, я із серця свого
Не можу вирвати любові гріх.
Але хіба я винуватець того,
Що ворог шлюб мій підійняв на ріг
І Бог чомусь із Провидіння Свого
Мене від тебе ще не застеріг;
То, мабуть, — я не винний перед Богом
І взяти вибрану Його — не гріх.
(Ось бачиш — я домовився вже з Богом,
До тебе ж — ще і слова не прорік).
75
Я поспешил на этот свет родиться
И разминулся со своей мечтой;
Хотя я не был обделён судьбой,
Но не судилось музой насладиться.
Но надо же такому приключиться –
На склоне лет увлечься молодой
Певуньей в упаковке золотой,
И, как мальчишке, по уши влюбиться.
Подобное случилось не впервой,
Но я не мог ни разу объясниться,
А ныне, с убелённой головой,
Мне к ней, тем более, не подступиться, –
Ведь стоит только взглядом прилепиться
И моя муза – была таковой...
76
Я мечтал, как молился,
И молясь, я мечтал,
И я также трудился,
Как молитву читал;
И когда я влюбился
Я отцом дважды стал,
Но потом отрешился
И безмерно страдал.
Вот я снова влюбился
И себя не узнал –
То ли вновь я родился,
То ли жить перестал...
Знать, напрасно влюбился
И напрасно мечтал...
77
Пройшло Різдво, чи не передостаннє,
Що вписане у свій ще календар,
Початий з Вифлеємової стайні,
Де народився нам Спаситель-дар.
Ось скоро люди будуть одностайні,
Приймаючи антихристовий дар,
Що вийде з фармазонської друкарні,
Як новоерний „вічний“ календар.
Але даремно фармазон зрадіє,
Як попередник Ленін-комісар,—
Що змів з землі і ніби вже не діє
Христова Правда, віри в Нього дар,
Бо це скінчиться, як і та затія,
Коли возніс він бабу на вівтар.
78
Очередной разбор полётов
На днях Всевышний проводил
И учинил разнос пилотам,
Кто от Заветов отступил.
Японских асов-синтолётов
Волной цунами окатил,
А исламистов террналёты
Войной домашней осадил;
И гомолетунов Европы
Он Польшею предупредил,
Что отморозит им их попы,
Январь средь лета накатив,
И тем, кто так же свои стопы
От христианства обратил.
79
І православні протестанти –
Самозакоханий народ,
Як і від Лютера сектанти,
"Кидають камінці в город"
Прокатолицької константи,
І заглядають Богу в рот,
Як ветерани комбатанти
Чекаючи винагород;
Бо досі ще не зрозуміли,
Що це якраз за ці діла
Вони жорстоко потерпіли
І знищені були до тла,
І навіть ті, що уціліли
Розпорошились, як зола.
80
Наступний Папа – Петро Другий
Прийде у свій понтифікат
Від православної хоругви
І ексстолиці – Петроград.
Щоб після схизмної наруги
Над Церквою і гірких втрат,
І після тисячі літ туги
Вернути радість спільних свят;
Це те вікно, що Петро Перший
В Європу сам не дорубав,
Петро вже Другий так завершить,
Не для сенсацій і забав,
А щоб Христовий люд, нарешті,
Святу єдину Церкву мав.
81
Заморський рис дешевший свого проса,
На гречку, взагалі, – ажіотаж,
Цін на пальне – постійний саботаж,
Тут все життя – суцільні перекоси.
Тут двадцять років владою проносить,
А мафія бере на абордаж,
І в церкві теж антихриста кураж
Розколами для пекла душі косить.
Тут всі совки і кожний сльозно просить,
Будь перед ним султан, чи тільки паж,
Та майже кожний думку-дулю носить
Про тих, хто не вписався в цей типаж…
Цікаво – в цій дурляндії хтось (спросіт)
Про кого цей віршований колаж?
82
Бува й країна, наче пес на сіні –
Сама не їсть і іншим не дає;
Читай – сама жебрачкою жиє
І морить поневолених сусідів;
І це не край якихось дармоїдів,
Хоча й таких там трохи таки є;
Там більшості сеча у мозок б’є
І влада – із духовних інвалідів;
По світу міфи і брехню снує,–
Що проти неї вся Земля повстала;
І все життя лише мечі кує,
А не серпи для праці чи орала;
І всім сусідам жити не дає,
Зробивши їх живим щитом в забралах.
[{(666-СРСР;)}] (000-СНД;;;) 8-НЄ!
83
Парады геев по Европе
Устроил чуждый миру мир,
И идола-тельца пророки
Грозят устроить с мира тир…
А в русском мире голопопом
Готовят снова красный пир
То ль лжехристы, то ль лжеэзопы
(Не поддаётся чтенью стиль),
Чтоб вновь ручьи славянской крови
В сибирском море их слились…
Уже расписаны все роли
И тамады за рог взялись
И ждут когда их диатроли
Дадут отмашку – пир, начнись!
84
Поэт – не раб красивых слов –
Великий – Богом вдохновлялся
И средь людей Ним посылался,
Как, слов священных, предислов.
Не много было тех послов,
Кто так у Бога подвизался;
Но кто из нас не соблазнялся
Версификацией со слов?
Я тоже, грешным делом, взялся
За мемуарный часослов,
Версифицируя со слов
Историю души скитальца,
Прожившей жизнь среди ослов,
Что чужды слов Христа-Страдальца.
85
Впервые май мне чувств не бередит,
Не рвёт мне душу страстью вожделений,
Не вызывает лишних опасений,
Что плоть соблазном духу навредит.
Душа по той единственной скорбит,
Что потерял я в день ещё осенний,
Когда мы рядом вышли с храма в сени,
Где над водой распятие висит,
И где она, обрядность соблюдая,
На выходе прощаясь со Христом,
Мой взгляд надежды робкой ощущая
И трепет в сердце полухолостом,
Творила крест, надежду погребая,
Рукою с окольцованным перстом.
86
Неземне блаженство ллється в душу з хору
Літургійним співом у недільні дні
І душа, як пташка, лине духом вгору,
Де живуть блаженні душі не земні.
А коли виходить кантор до амвону –
З голосом чудовим красень в сивині,
То тоді вже небо хилиться додолу
Слухати цей голос – рідкість в вишині.
Серце завмирає і душа вся вторить
Приспівом солісту – співаку псалмів
Про Царя-месію – епіцентр Тори –
Спотикання греків, прикрий гріх жидів,
Котрий в Месі з хліба Своє Тіло творить
І Його Причастям я стаю Христів.
87
Вот в небе иссиня-бездонном,
Нарушив такой антураж,
Летит самолёт многотонно,
Неся, полный душ, фюзеляж.
Моторы гудят монотонно,
В кабине корпит экипаж,
Приборы, дрожа изумлённо,
Ведут с бортсистем репортаж.
Блюдут за штурвалом пилоты
Режимные курс и тангаж,
А штурман проводит расчёты
В режиме – НЛ/карандаш…
Всё просто в нормальном полёте,
Когда соблюдён инструктаж.
88
А май меня, таки да заманил,
Молодушкой с фигурой, как в корсете,
В свои, пьянящие цветеньем, сети
И как охотник ловкий уловил.
Он – хулиган, всё верно рассудил, –
Что я не отвращусь такой конфеты
И после аскетической диеты
Наброшусь, как голодный крокодил.
А я уж думал – моя песня спета
И купидона с флейтой отпустил,
Чтоб подготовить душу для обета,
Что в сердце в тайне глубоко носил,
Но Бог на это, в качестве ответа, –
„Скакнуть в гречиху“ в мае допустил.
89
Чим більше з гречки роблять дефіцит,
Тим більше в неї хочеться скакати,
Тим більше, що скакалок – профіцит,
І свій ресурс їм треба відмахати.
Хоча шкідливо, кажуть, пестицид
Жонатому у гречці споживати,
Але придбаєш згодом простатит,
Якщо мужчині – не ризикувати.
Хоча ця тема більше вже – не „цить“,
Та я не раджу нею зловживати,
Щоб вічно, де палає антрацит,
На гречці на колінах не стояти.
(Це я дозволив лиш пожартувати
Про наболіле і про дефіцит).
90
Живу, пишу вот без опаски…
Кому я нужен на кой ляд?
Но вот всё чаще встречных взгляд
Их выдаёт, что я в огласке.
И даже младшей Златовласки
Я встретил верный признак–взгляд,
Что мой, о старшей, „реферат“
Прочитан до последней крески.
Неужто я под колпаком
У местных юзеров в Инете,
Куда, как в омут, прямиком
Бросаю чувства и сонеты,
Не опасаясь, что ответы
Прочту на лицах со смешком?..
(А Бог молчит и ждёт обеты).
91
Прощай Инет, прощайте аватары,
Прощайте сонмы виртуальных лиц,
Кто отправлял игнор мне в мемуары,
И кто оставил комментарий-блиц.
Здесь больше любят сплетни, тары-бары
И истину повергнуть ложью ниц,
В большой чести тут маны, чары, чвары,
А не о Боге несколько страниц
И о чужой сердечной старой ране,
И, не зачитанной ещё до дыр,
О новой виртуальной мелодраме.
Итак, я ухожу, но не в „кусты“.
Вот Музе ссылка – я живу на БАМе.
(Коль не дождусь – отправлюсь в монастырь).
92
Похоже, Муза заблудилась,
Ища меня совсем не там;
Бродя по сопкам и лесам,
Небось, сама развдохновилась.
А может то она явилась
Одной из богомольных дам,
Когда уже покинув храм,
Тростинкой форм в глаза мне билась.
Потом она мне днём приснилась
В коротком прозаичном сне –
С вопросом денег обратилась,
Плывя, по ступеням спустилась
И обратив свой лик ко мне,
Не посмотрев, перекрестилась.
(Вернусь в Инет – не фарт и вне)
93
Я не прибічник з Богом свар,
Бо хто я є в Його долонях?..
Лиш зауважу – в Його лонах
Життя вже сходить на кошмар.
– Жінки гуляють в панталонах,
Перетворивши тротуар
Хто на панель, хто в будуар,
Звихнувшись в модних перегонах.
І в храмі вже – і перегар,
І ті ж принади в панталонах,
Принесені, як на базар;
Всіх повело на телефонах,
Бо ледве вивчивши Буквар,
Зациклились на передзвонах.
94
Мечты, мечты, где ваша сладость?..(АС Пушкин)
Ты впасть в глаза стремишься юнью мая,
Маня меня, как пламя мотылька,
Обнять тебя – подобье стебелька
И пасть в копну волос, в любви сгорая.
Когда тебя в объятьях представляю
Во мне как будто говорит вулкан,
Но как представлю – лань и старикан,
То даже взглядом встречи избегаю.
Меня дивит и льстит мне интерес
К моей, уже не молодой персоне,
Такой звезды на местном небосклоне,
Что затмевает местные окрест,
Которой место – хоть на царском троне.
И недоступной, словно Эверест.
(„Ты впасть…“– мой блеф, виной – твой блеск).
95
Журавль, что в небе, это — хорошо,
Особенно в ключе, как и водица,
Но лучше, говорят, в руках синица,
Когда тебе с ней очень хорошо.
Но, что же делать со своей душой,
Когда не вдохновляет — просто птица,
Но та, что величава и кружится
Пред глаз, но с осторожностью большой.
Наверно, нужно лебедем родиться
Под яркой и счастливейшей звездой,
Чтоб на такой лебёдушке жениться.
Иль чтоб покончить с жизнью холостой
Придётся в небо, и повыше, взвиться
И броситься в пике вниз головой.
96
На ювілей мій гіркої свободи
Я десять свічок тризних запалю
І біля них Розарій відмолю —
П'ять раз по десять „Радуйся,..“ скорботних.
А, может, подражая журавлю,
Летящему на юг от непогоды
Последних дней сентябрьских холодных,
Я в те края душою удалюсь,
Где был очаг мой тёплый и уютный,
В котором на полёты поутру
Меня будили дочери, как птички.
…Скоріш за все — не запалю я свічки —
За місяць ще забуду чи помру,
Чи обійдеться спогадом лиш смутним.
97
Мотив осінній б'ється у вірші,
Коли лиш серпень привітав з порога,
І слабнуть струни смутної душі
Нікому не потрібної, крім Бога.
Виною, мабуть, затяжні дощі,
Або печаль і внутрішня тривога,
Що дні летять, як камінці з пращі,
І вже кінчається земна дорога.
Але пройдуть дощі і сум в душі
Ще розжене серпневе яре сонце
І поверне їй ще і пружність струн;
Вона ще і поплескає в долонця,
І їстиме святкові ще книші,
І ще пройде по росах ранніх рун.
98
Ми байстрюки безбожної системи, –
Нас зачали без шлюбів у церквах,
Знайшли в атеїстичних рівчаках
І випустили в світ, як твір без теми.
Нам не до тями, що ми суть проблеми
І ми не риємось в своїх серцях, –
Чому живемо десь на манівцях
І безнадійно без потомства мремо;
Чому нащадки, що один на рід,
Над рідними батьками вже глумляться
Та ще й питають – звідки стільки бід?
Про все це мовить так Старий завіт –
Гілки перелюбу не вкоріняться
І буде непридатним в їжу плід.
99
А Муза, видно, телепатка,
Раз ставит с юмором рогатки
В том месте, где пока не ждал,
Где Музу тайно наблюдал.
Она так тонко подшутила,
Что даже Бога с толку сбила;
А каково там было мне,
Увидеть бабку вместо ней?..
Подумал – Муза постарела
На пятьдесят лет за неделю…
Я этот юмор оценил –
В ответ сонет вот сочинил
О том, как деда разыграла, –
Навстречу бабушку послала.
100
Така краса і так багато!..
На вигляд – діва, але – мати,
Під сто вісімдесят – на зріст
І ангельського виду – зміст;
Такі і без кінообкатки
Кладуть пів світу на лопатки,
На заміж – принц лиш кандидат…
На жаль, живе, де кілька хат.
Зате у неї гарна дача
(Це ніби до синка придача);
Хоча вона і дача – шик,
Але сприймається, як пшик,
Тому що ця шикарна дама,
В обов’язкові дні у храмі,
Сумна, як під хрестом, стоїть
І хори ангелів роїть;
Щось рідко ходить причащатись…
Та не мені з цим розбиратись.
Хіба… якби мав менше літ,
Я перейшов би річку вбрід
І того, хто зробив їй сина
Закинув би собі на спину,
Відніс би в пекло і – на дно,
За те, що він таке лайно, –
Занапастивши душу феї,
Відбувся дачкою за леї;
Відтак забрав би їх обох,
До них додав би ще сімох,
Якщо вона була б з цим згідна
І плодовитістю не бідна.
Та і без „би“ я справний дід
І як мужик – не інвалід –
Зі мною можна ще і спати,
І до роботи вдень ставати…
Отож, як принца не знайде,
Нехай за мене хоч піде.
Різниця віку, ну, і зросту?..
То це вирішується просто –
Дивитись треба не на це,
А лиш на внутрішнє лице, –
Чи є воно відбитком Бога,
Чи того, в кого – хвіст і роги;
Чи в нім ясніє доброта,
Чи хмариться для зла мета;
Чи світиться воно любов’ю –
Вінцем духовного здоров’я…
О, йой!.. А це вже заповіт
Не про тілесний зріст і вік,
А про духовні застороги
В словах Святого Декалогу;
І згідно нього, все це – гріх,
Що я поклав у цей пиріг
Рядком віршованого слова,
Яке у Бога, як полова,
Що відділяє від зерна
І – геть з небесного рядна!
Та, Бог - Він - Бог, але й Людина,
Котрий в особі Бога-Сина
Зійшов на землю із небес,
Помер за грішних нас, воскрес,
Живий зійшов на небо знову
І воцарився вже наново
У Царстві Бога і Отця
І Духа істини – Творця;
Він завжди любить нас, жаліє,
Як брат і батько, розуміє,
Як Бог, прощає нам гріхи,
Якщо ми каємося в них.
Наприклад, як простив Давида,
Що є взірцем не просто жида,
Він – люду вибраного цар,
І мав пророчий Божий дар,
Коли не встояв у спокусі
І хтиво, в перелюбнім дусі,
Забрав у ближнього жону,
Його ж послав на смерть-війну;
Або, як Він простив блудницю
І в ній придбав святу дівицю…
Хоча я зовсім не Давид
І навіть не звичайний жид,
Та сподіваюся я, Боже,
Що і на мене глянеш гоже,
Як добрий батько, із небес
І не засудиш інтерес
До дуже гарної лілеї,
Котра за Твого привілею
Квітує однією з дам,
Що випадково серед мам.
Ти кажеш, – діду, ти впав з дуба!
І вже забув, що ти у шлюбі?
...та пам’ятаю я про вік,
про шлюб, точніше – про пікнік,
про дві гарнесенькі дитинки,
і про гріхи, і про помилки,
як Ти увічнив шлюб дарма, –
бо того шлюбу вже нема...
То ж краще розв’яжи ці узи,
Бо вже до болю заскорузли,
Воздай лілеєю стократ,
Щоб ще вдихнути аромат
П’янкого щастя у любові
І в поцілунковій розмові…
(Для щастя треба не багато –
Це – знати, де його шукати;
Тоді і пошуку процес
Возносить душу до небес).