***

Йду, все йду... бо треба. Якесь почуття обов ` язку … воно не дає зупинитися... йду... Думки... Боже, якби вони тільки вирвалися на зовні... я б нарешті зупинився – так їх багато. Чорний кіт промайнув за кілька кроків до моєї ноги – до дідька прикмети! Треба далі!.. требатребатребатребатреба!.. одне лише треба може зупинити навіть час, аби йому лише вирватися з голови... Йтийтийтийтийти...скільки ж можна беззупинних болючих кроків? Кидаю погляд на ноги... на свої стоптані, босі ноги, вкриті пилом... невже я стільки пройшов?.. О!.. та що ж це під ногами? СКЛО?! Скільки ж чужої роботи було розбито на гострі, блискучі уламки... біль, кров, та кроки не припиняються... ноги наче самі по собі – йдуть, минаючи перешкоди... Знову асфальт... кроки... люди... кроки... Люди?! Що ж вони роблять під ногами?.. чому я крокую по їх тілах?.. вони ж живі... ...руки... їх руки тягнуться за... за мною?! Поштовх ззаду... асфальт, вільний рівно на стільки, щоб я навіть не встояв навколішках... тепло цієї поверхні гаряче вдарило по щоці... Крок!.. крок вже по моїй спині, вже по мені... Щож це? Кінець?.. ...ні!..