Зернятко в землю падало й росло,

Зернятко в землю падало й росло,
І утворилося стебло велике,
І хоч маленьке тільки-но було,
А вже красиве, міцне, соковите.

Під тінню гарного стебла
Ховались навіть пташенята,
І вранці крапала роса,
Чиїсь умивши оченята.

Ось так воно собі жило:
Раділо дощу, сонцю, вітру,
І завжди радісним було,
Що мало працю і корисну.

А день за днем плили роки,
Добро дало своє коріння,
Тут прилетіли враз граки,
Бажали вкрасти те насіння.

Але коріння вже трималось
За землю, що його живить,
Гракам нічого не лишалось
Як кинуть все і полетіть.

Не раз і гусінь нападала,
Хотіла листя поз’їдати,
Рослина все тоді віддала –
Не стала долю нарікати.

А вже як вітром ось хитало
Об’їдене, знесилене стебло,
То, мабуть, вже б його зламало,
Якби здалось тоді воно.

А як була нестерпна спека,
І як води не стало вмить,
Та хоч постійно небезпека,
Потрібно жить, любить, служить.

Стебло порівнюю з людиною,
Така, що з вірою живе,
Що служить людям день за дниною,
Цю службу Господу несе.

Настане час. Стебло розквітне,
Господь в букет його візьме.
Зерно, що садять, не загине,
Воно з Христом, воно росте.

9.04.02.