Щоб кохання у вирi нестримному...

А до тебе так хочеться... знову
Доторкнутись хоча б на хвилину.
Але спека у горлі... і мову...
Відібрало чомусь... Вже не линуть
Слова так нестримно.

Лише очі ... благаючи просять...
Не лишати їх знову надії.
Бо про тебе весь час тільки мріяв...
Про твої вже відрізані коси,
Та про зустріч під вранішні роси.
 
Зварю зілля для сили та вдачі знов...
Щоб мій шлях... став коротший до милої.
Та й у жилах моїх та буяла кров...
Щоб до перших півнів все устигли ми.

Щоб слова та були не потрібні нам...
Щоб кохання у вирі нестримному...
Затягнуло до прірви бездонної...
Опритомніли тільки у вирії.*

*Вирій (Вирай, Ирій, Ирай, Урай, Ір, Ірей, Ірій, Тепличина, Буян-острів) — назва раю в українській міфології, місце перебування душ предків, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії росте Першодерево світу (світове Дерево життя),
ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. У верхів'ї Дерева
живуть птахи та душі померлих. У Вирій прилітають зимувати птахи та
комахи і звідти повертаються навесні. З цим пов’язана віра в те, що
перелітні пташки на зиму відлітають у Вирій, де тепліше, бо ближче до
того вогню, який у ньому всередині. Перебуваючи у сакрально високих, потужних зонах
Вирію, вони освячуються, а повертаючись весною назад, несуть нашому
краю, що втратив за зиму певний рівень святості, цю високу святість.