Фламенко

.........В той день вітер шалено обривав з дерев листя... А воно – жовте, багряне, але ще де-не-де зеленкувате, падало нам під ноги жовтнем. А потім танцювало на алеї в парку Фламенко. А ми тоді навіть не здогадувалися, що це перше і останнє Фламенко пожовклого листя було для нас...
........Байдужий погляд зачепився за дах будівлі за яким вже майже заховалося сонце... Мої вуста панічно ловили скуйовджені сонячні промені... А я чомусь в той момент згадувала своє дитинство, веселі шкільні роки, теплі мамині руки, ковдру, під якою я не один раз ховалася від насущних проблем, і свого улюбленого кота. Де все це зараз? Де те відчуття шаленого щастя, безмежної радості і безтурботності, де?! Промайнули роки, школа сховалася за рогом якогось будинку, а моє дитинство, не попрощавшись зі мною, утекло до сусідської дівчинки, залишивши мені на згадку купу дитячого одягу, малюнки, ляльки та мрії. Та іноді воно все ж таки посміхається мені зі світлин, що висять на стіні... Відразу на душі завила туга і вирвалася назовні якимось дуже болючим стогоном розуміння того, що нічого не можна повернути назад.
.........А ти... Ти просто стояв поруч. Без емоцій. Без думок. Без намагання зрозуміти мене. Між нами було мовчання. А ще прірва, яку не можна було засипати отим пожовклим листям... А раніше? Де воно все зараз? Де ж ота клята правда про вічне кохання?! Де той шалений порив один до одного, де оті несамовиті почуття, для яких не було ніяких розлук і відстаней?! Куди поділися наші з тобою істини, оті кляті зізнання, що „в горі і в радості”? Де все це?
........Знесилено зітхаючи, зізнаюся сама собі, що це – кінець. Прийшла пора і все скінчилося. Завтра все буде інакше, все. Ми з тобою будемо далеко один від одного. Вранці ти прокинешся і підеш на кухню готувати твій улюблений Лате. А я... Я буду продовжувати писати. Не сподівайся, я буду сумувати за тобою без сліз. Я – горда, ти ж знаєш. І попри те, що я досі тебе відчуваю, я сама поставлю між нами крапку. Таку малесеньку крапочку, але таку значущу в історії наших стосунків, а можливо, і в історії нас самих.
.......В той момент, коли сонце почало ховатися за дахом будівлі, а дівочі вуста панічно ловили скуйовджені сонячні промені, він думав лише про неї – єдину героїню його життя. Чого він вартий без неї? Чого вартий навіть один єдиний його подих всамоті? Чого вартий ранок без її погляду, без її голосу? І взагалі, чого варте все його життя без неї? Нічого...
.......В той день вітер шалено обривав з дерев листя. А воно – жовте, багряне, але ще де-не-де зеленкувате, падало їм під ноги жовтнем. А потім танцювало на алеї в парку Фламенко. А вони навіть не здогадувалися, що це перше і останнє Фламенко пожовклого листя було для них.


2009р.




картинка с интернета